"Масовий глядач хоче, щоб його дурили"

 

— За Януковича мені двічі прямим текстом говорили, що Будинок кіно доведеться віддати. Відповідав: "Погано знаєте кінематографістів. Ми кіпіш влаштуємо на увесь світ, — каже заступник голови Спілки кінематографістів Сергій ­Тримбач, 68 років. Два терміни кінокритик очолював організацію.

Із Сергієм Васильовичем зустрічаємося у триповерховому Будинку кіно. Приміщення Спілка звела за власні кошти 1974-го.

— А сьогодні збудувати одну кімнату собі навряд чи зможемо дозволити, — Тримбач іде пустим коридором до свого кабінету. — Раніше Спілка мала виробництво. Бюро пропаганди на одних тільки фотолистівках з акторами заробляло мільйони. Видавали журнал "Новини кіноекрану". Тираж — під 400 тисяч. Випускали лінійки, календарі, платівки з музикою до фільмів.

Сьогодні нам потрібно 50–60 мільйонів гривень на ремонт, апаратуру, нові комунікації. Ми цих грошей не маємо.

Три-чотири роки тому я був у польській Спілці кінематографістів. Вони не знають, куди гроші дівати. Бо Спілку перетворили на орган управління авторськими правами. І самі мають, і кінематографісти. За рік світовий класик Анджей Вайда отримував тоді до 300 тисяч євро авторської винагороди щороку. А що отримує наш класик Роман Балаян? Ні з чим порівнювати. Ще й чиновники заборонили його фільми з Олегом Табаковим. Той сказав дурницю про Крим, про Україну. Але ж це фільм Балаяна, людини з чіткою проукраїнською позицією.

Як з'явилася українська Спілка кінематографістів?

— Спілку в СРСР хотіли створити ще у 1930-х. Потім — після війни. Але в партії були проти. Спілки художників, письменників, композиторів були. Бо ці митці працюють самі, як селянин-одноосібник. Таких треба зібрати у колгосп — спілку. І тоді ними можна керувати. А кінематографісти і так працюють у колгоспі — щодня ходять на роботу, на кіностудію.

У середині 1950-х директором "Мосфільму" став режисер Іван Пир'єв. Його найвідоміший фільм — "Кубанські козаки". Пир'єва називали "Іваном Грозним". Усі розбігалися, коли йшов по студії, бо міг своїм ціпком шарахнути. Без проблем спілкувався з апаратом ЦК КПРС. Він та ще кілька кінозубрів пробили ідею створення всесоюзної Спілки. А з нею разом — і нашої.

Коли ви потрапили у Спілку?

— Вступив 1986 року. До цього не міг, бо проштрафився. В найавторитетнішому московському журналі "Искусство кино" надрукували моє інтерв'ю з Іваном Миколайчуком. А далі — велику статтю про українське поетичне кіно. Воно було фактично під забороною. І я став "нєблагонадьожним". Спілка навіть звернулася до редакції "Искусство кино" з наполегливим проханням більше не друкувати Тримбача. Мусили якось реагувати.

Уже за два тижні після вступу я поїхав до Москви в Будинок творчості. Відчув, скільки дає Спілка. Я плачу 5 карбованців у рік внесків, а тут такі поїздки, хоча би.

Була перестройка. Нам показували західні фільми. Філософ Валентин Толстих проголошував на виступі, що "коммунистическая власть — это изверги". І подія за подією. Я вийшов звідти на третій день, похитуючись. Такий мозковий штурм багато давав для розвитку.

Чому життя в Будинку кіно стало млявим порівняно з радянськими часами?

— За СРСР однією з фішок Будинку кіно були закриті перегляди зарубіжних фільмів, що не мали шансів вийти в радянський прокат. На показах могли бути тільки члени Спілки. Ще когось кожен міг привести з собою. І приводили — незрідка перукарів, продавців магазинів. По блату. Тоді за гроші мало що вирішувалося. Послуга за послугу. Скажімо, член Спілки чи працівник Будинку кіно запрошує співробітника Центрального гастроному. Зате через два дні він йому дзвонив і казав: "Мені, будь ласка, кілограмчик вирізки". Або ти мене — в Будинок кіно, а я тобі — модну стрижку.

Потрапити на закритий показ було престижно. Наступного дня на роботі поважно говорили: "Учора був у Будинку кіно, Фелліні дивився". А поруч сиділи Лариса Кадочникова, Раїса Недашківська. Ажіотаж був такий, що сюди пролазили через вікна, туалети, дах.

На зламі 1980–1990-х кінематографісти вирішили, що публіка любить правду. Хоча масовий глядач хоче, щоб його дурили. Він цілий день тяжко працює, увечері вмикає телевізор, а його носом тикають у чиїсь проблеми. До того ж пішла велика хвиля іноземних фільмів. Фантастичних, казкових, пригодницьких. Дивилися їх у відеосалонах. Кінотеатри почали занепадати. На цій хвилі Будинок кіно став втрачати свою магію.

Також 1989-го кінематографісти домоглися ліквідації Держ­кіно під прапором боротьби з цензурою. Швидко зрозуміли, що помилилися. 1991 року Держ­кіно під назвою Держфільмофонд поновили. Його очолив кінорежисер Юрій Іллєнко. Через два місяці Спілка вже повела боротьбу з Іллєнком.

Чому?

— Емоції захльостували. Іллєнко представив кандидатуру нового директора кіностудії Довженка, бізнесмена. Мовляв, саме такий здатен реформувати студію. Я того кандидата знав. І знав його режисер Роман Балаян. Ми почали говорити, що то авантюрист. Іллєнко погодився, а за дві години підписав наказ про призначення. Усе скінчилося пшиком. Новий директор нічого не зробив. Зате війна з Іллєнком знищила Держ­фільмофонд.

1992-го його ліквідували. Картини практично перестали фінансувати. В кіно з'явилася діра, втратився зв'язок поколінь.

Зміни почалися за Януковича. Хтось вклав у голову його молодшого сина Віктора: займатимешся кіно — піднесеш свій імідж.

Якщо в останній рік правління Віктора Ющенка в бюджеті було 5 мільйонів гривень на кіно, то за Януковича — 170 мільйонів. Зараз — мільярд.

І нарешті, українське кіно почало отримували Шевченківську премію. Уже три роки підряд. Хоча за історію нагороди декілька разів давали.

×