"Коваль у селі був другою людиною після священика"

 

— Подай Марусю, треба вигнути прут, — звертається худорлявий високий коваль до сусіда. Марусею жартома називають великий молоток.

— Ага, гарний прут, червоний, цілий прутень, — сміється той і простягає молот. На фестиваль ковальського мистецтва "ВакулаФест-ХХІ" до селища Опішня на Полтавщині приїхали 13 майстрів. Розташувалися в парку Центру розвитку духовної культури.

Від ковадла відходить один з ковалів і дістає пачку цигарок. Йому підносять запальничку. Майстер заперечно махає головою і прямує до горна.

— Ковалі прикурюють вугольком із горна, таку маємо звичку. Щоб не відвернулася вогненна благодать, — пояснює Мар'ян Калічак із Дрогобича на Львівщині. — Раніше в селі коваль був другою людиною після священика. Залізо ж тверде, міцне й холодне. Лише коваль міг зробити його пласким, податливим та теплим. Тому у вогонь майстер ніколи нічого не кине, крім вугілля. Навіть окурка. А наковальня — це такий собі священний престол для коваля. Об неї чи на неї не можна обпиратися задньою точкою чи сідати. Та й грошей коваль від покупця чи роботодавця не бере з рук — лише з наковальні.

У вогонь майстер ніколи нічого не кине, крім вугілля. Навіть окурка

До кованої скрині в кутку підходить молода пара.

— Якби сам не бачив, не повірив би, що це зроблене вручну одним молотком та зубилом, — каже хлопець до подруги. — Наче з якогось фільму про дітей капітана Гранта.

Дівчина фотографує скриню й обережно торкається кованих троянд.

— Приїхали із Миргорода спеціально на цей фест. Не можемо повірить очам. Он женщина, вроді тендітна, маленька — не вірила, що вона коваль. Думала, чиясь жінка, типу помічника принеси-подай. А тоді дивлюся, молотком здоровенним як почала махати. Мені такий би самій не помішав ноччю від маніяків відбиваться, — сміється Катерина Вороніна, 14 років і поглядає на коваля зі Львова 34-річну Емілію Сидір.

Кілька чоловіків підходять до кованої гармати на колесах, оздобленої драконом.

— Раз чорт примостився на козацьку гармату, значить у ворогів України кепські справи,  — каже один з чоловіків, мацаючи коване чудовисько.

— Над гарматою працював біля місяця. Стільки ж часу забрав дракон, — розповідає автор 41-річний Сергій Місько із Комсомольська на Полтавщині. — Робота копітка. Кожну чешуйку треба було викувать окремо. А потім приварить. Дракон у мене вже третій. Людям такі роботи подобаються. Беруть для інтер'єру.

По обіді до ковалів підходить невисока русява жінка у квітчастому платті. Запрошує на обід. Годують за кошти організаторів. За 5 хв. ковальське містечко порожніє. Лише за крайнім горном коваль доковує невелику пластину у вигляді кленового листка.

×