"Наших коней знімав польський режисер Єжи Гофман у фільмі "Вогнем і мечем" і російський Володимир Бортко у "Тарас Бульба", — гладить по загривку коня на кличку Гуцулка Олександр Матяш, 61 рік, головний режисер театру "Запорізькі козаки".
Цей кінний театр — єдиний в Україні. Існує 16 років на острові Хортиця у Запоріжжі. У ньому майже 50 коней: українські та російські верхові, напівкровки арабки, орловські й азіати.
— Переважно це коні, які відробили свій вік у великому кінному спорті, — пояснює Матяш. — Зазвичай їх здають на м"ясо. А в нас вони працюють ще 8–10 років. Хоронимо їх на спеціальному цвинтарі. Найстарший наш орловський рисак — Гарбуз, має 22 роки.
Ціна найдешевшого в театрі коня — $1000. Елітні верхові коні, які належать до п"ятірки кращих в Україні, коштують понад $25–30 тис.
— Коні, як і люди, — продовжує Олександр Матяш, — за темпераментом бувають сангвініками, меланхоліками, холериками та флегматиками. Вони чують — боїться їх людина чи ні. Деколи коня, який уже працював у спорті, треба готувати до трюку тиждень. А є такі, що ніде не працювали, однак, за дві репетиції виконують найскладніші завдання. Але повторювати і напрацьовувати трюки козаки мусять з ними щодня.
А як довго трюкач має вчитися управляти конем?
— Під час трюку наїзник знає, що кінь не зійде зі стежки, не відійде в сторону, не притисне до стіни. Він буде йти точно, як його навчили. Тому головне для наїзника — це кураж. Кінь мчить зі швидкістю 40–50 кілометрів за годину. В цей час треба зіскочити з нього, відштовхнутися від землі і знову сісти в сідло. Буває, вершник скаче в повний дух і під час трюку ледь встигає сховатися під коня. Або на повному скаку падає. Хоч ми і вчимо, як правильно групуватися, та без травм не обходиться. Таку відчайдушність витримують не всі. Багацько хлопців приходять спробувати себе. Лишаються ті, хто любить коней, не боїться падати. Ну, і не бридиться запаху кінського поту, — усміхається Матяш.
Які сюжети у ваших виставах?
— Монологи й діалоги беремо із творів Дмитра Яворницького, Миколи Гоголя, Михайла Старицького. В етнографічних працях відшукуємо старовинні ігрища, а потім намагаємося достовірно відтворити. Наші козаки танцюють бойового гопака. У нас навіть костюми — точні копії одягу XVII століття. Навіть взимку хлопці працюють у сорочках і шароварах.
Кінний театр "Запорізькі козаки" неодноразово вигравав лицарські турніри в Німеччині та Швеції.
— Тамтешні учасники герців сумлінні та пригладжені. Їхні улани красиво одягнені, а коні нагодовані, як у ресторані, — посміхається Матяш. — Коли ж бачать, як лихо вискакуємо з диким свистом, у клубах пилюки, від захвату захлинаються, бо не вміють так. Не дай Бог у них хтось впаде! Зате ми подати дівчині хусточку списом, чесно кажу, — не вміємо.
Кінь, за словами Матяша, не запам"ятовує слів та імен, зате має хорошу пам"ять на ситуації, події та чудовий нюх.
— Чує в декілька разів краще за собак, а свій дім знаходить за багато кілометрів навіть у завірюху. Випускаємо коней бігати Хортицею. Рівно о першій дня вони мчать на обід. Обов"язково в табуні є вожак, зазвичай — кобила. Більшість жеребців у нас кастровані. Бо для жеребця кобила — дєвочка! Заради неї вони в кров розбивають один одного, травмуються, а нам вони для роботи потрібні. Кастровані коні темпераменту та характеру не гублять.
Під час гастролей коней транспортують у коневозі — машина зі стійлами та вікнами. Кожні три години роблять зупинку.
4 
35413
Коментарі
1