Заклик Миколи Хвильового "Геть від Москви" розуміли в політичному сенсі. А йдеться про російську культуру. Мусимо знайти своє обличчя, – каже священик і філолог Віктор МАРИНЧАК
Ви досліджуєте російську літературу, її на українському книжковому ринку все менше. Ми від цього виграємо чи втратимо?
– Відповідно до постколоніальної психології українців, найголовніші події відбуваються в митрополії. Там справжнє мистецтво, якісна література, а ми – другорядні. Заклик Миколи Хвильового "Геть від Москви" розуміли в політичному сенсі. А йдеться про потужну російську культуру. Якщо будемо весь час перебувати в її річищі, не зможемо утворити власну. Мусимо знайти своє обличчя.
У нас є можливість рухатися від Москви – у бік європейських культур. Виходити на безпосереднє спілкування з тими літературами. Як було це з російською. Біди у віддаленні від неї не бачу. Тим більше, канали інформації ніхто остаточно не прикриває. А для широкого загалу велика кількість російського ширпотребу позитивного впливу не мала б.
Тепер наш "ширпотреб" замінить російський?
– В уяві багатьох масова культура – це щось другорядне. Насправді сама по собі вона не є ні поганою, ні хорошою. Відсутність української масової культури означає, що не всі можливі сфери охоплені нашим продуктом.
Для повноцінного розвитку українська мова має увійти в усі можливі ніші. Якщо є український бульварний роман, детектив – це добре. Має бути й музична попса українською.
Чи мають письменники реагувати на анексію Криму, війну на Донбасі?
– Є такі, що чекають, поки все осяде, вгамується й розподілиться. А через 20 років планують написати епопею. Інші відповідають на виклики сучасності. Не можна сказати: "Чекайте, це не для сьогоднішньої літератури". Те, що бачимо й відчуваємо, – вічна тема: життя і смерть, любов і зрада, ворожнеча й протистояння. Завжди писали, з одного боку, про тих, хто віддає життя за ідеали, а з другого – про шукачів легкої наживи. Все це було й буде, доки стоятиме світ. Але щоразу це набирає неповторних контурів. Побачити їх – означає виробити свою ідентичність. Це важливо для нашої суспільної свідомості. Треба використовувати не ХVII–XX століття, а теперішнє. Тут потрібні митці.
Скільки часу необхідно для формування нашої ідентичності?
– Щоб вивчити чужу мову, потрібно три роки, а свою – ціле життя. Щоб пізнати себе, життя не вистачить. Ми вже є свідками історії. Помаранчева революція перемогла любов'ю й радістю єдності. На Майдані 2014-го була стійкість беззахисних і незламних людей. Але непохитність теж є нашою ідентичністю.
Революціями відповідаємо на травми Голодомору, сталінських репресій, Розстріляного відродження. Так проживаємо ті травми. Наші хлопці в Криму з прапорами йшли беззбройні на стволи російських автоматів. А потім почалася війна на Донбасі. І це новий зріз нашої ідентичності. Він ще спливає кров'ю і болить. Бо вантаж "200" продовжує надходити.
Культура надає можливість усвідомити себе й зрозуміти, що ми захищаємо. Як приклад, роман "Інтернат" Сергія Жадана або збірка віршів харківського поета Леоніда Логвиненка "Місячна соната війни". Наше культурне обличчя творять різні люди. Вони пишуть вірші, музику, п'єси, картини. Драма "Деталізація" мого колишнього студента Дмитра Тернового 2012 року перемогла на конкурсі в Австрії. В ній ішлося про майдан із бруківкою та снайперами. Він усе це побачив менш ніж за два роки до Революції гідності. Відчував колізію в тодішній українській політиці, яка мирно розрішитися не могла.
Серед пострадянських країн немає таких бунтівних, як ми. У чому причина?
– У брежнєвських і андроповських політичних тюрмах і таборах більшість в'язнів були українці. Це через внутрішнє прагнення нашого народу до свободи. Є свобода як воля, звільнення від чогось. І є свобода як відповідальність, коли вільно будуєш щось. Друге – проблема, яку ще тільки маємо вирішити. А перше було в нас завжди. Закладене козаччиною, гайдамаччиною, поезією Тараса Шевченка. За царату Україна була найбільше охоплена селянськими повстаннями. Бо покріпачені козаки не забули, що були вільними. Це передавалося з покоління в покоління. Тому й бунтували. Голодомор стався, бо більшовики перелякалися виступів проти колективізації в Україні.
Сусіди витягували з нас усю еліту з часів Русі. А ми це дозволили. Вибір на користь українського протягом століть небагато хто робив. У Юрія Шевельова є нарис про Маросейку, або Малоросейку, – це район у Москві, де жили вихідці з України. Вони думали, що допоможуть Росії відбутися і так здійснять свій цивілізуючий вплив. Усі були з Києво-Могилянської академії. Вони сподівалися зробити Росію європейською – і тоді все мало бути добре. А так не сталося. І треба було знову обрати українське й відроджувати його.
Харківські романтики, 1830-ті роки, Григорій Квітка-Основ'яненко, Микола Костомаров, Семен Гулак-Артемовський – знову стають на бік українського. Відповідь імперії відома. Потім кожне покоління стикалося з проблемою: обираєш українське – наражаєшся на переслідування, утиски. Знаю людей, які в 1960–1980-ті роки обирали російське, бо це був спокій. А хтось присвячував життя українському. Як Юрій Шевельов – за походженням німець, із типовою освітою Російської імперії.
Наша ідентичність сьогодні – це проблема не походження, а вибору. Я, мої друзі, знайомі обрали бути українцями. Всупереч тому, що ще до позавчора не бути ним було вигідніше. Нікого не суджу, бо добре знаю, що за вибір українського треба сплатити. Часом долею Тараса Шевченка, часом – долею Василя Стуса, а часом – Івана Дзюби. Людина як приватна особа може обрати безпеку. Але як представник інтелігенції і християнин я за щось відповідаю. Переді мною українська культура – зацькована й зневажена. Хіба не кинешся захищати того, кого ображають?
Маю каятися, що обрав українське надто пізно. Якби ми реалізовували цей вибір із 1960-х років масово, то Майдан був би раніше.
Питання меншовартості українців досі є актуальним?
– Меншовартість – це психологія імперської окраїни. Коли є центр, а ми – периферія. Тепер наш центр там, де ховають воїна, де хтось звершує свій подвиг, де відбуваються найістотніші для нашого подальшого існування події. Вже ніколи цей центр не буде в Москві.
А далі нам треба самих себе пізнавати. У нас є композитор Валентин Сильвестров, акторка Ада Роговцева, письменниця Ліна Костенко. А з нею – Сергій Жадан, Оксана Забужко й десятки інших. Питання про меншовартість уже не стоїть. Забужко колись сказала, що Харків увійшов в історію у ХVIII столітті Григорієм Сковородою, у XIX – Олександром Потебнею, у ХХ столітті – Юрієм Шевельовим. Геній Рільке справив на Стуса велике враження, але він сам на тому ж рівні. Здатний був попри всю трагедію життя Тичини розуміти, що молодий Павло приніс у поезію гармонії, яких доти не було. Тичина молодий, "сонячнокларнетний" – на рівні Лорки та Аполлінера. У нас є Микола Лукаш із геніальним перекладом "Фауста" Гете. Оце наш рівень.
Московський патріархат впливає на мільйони українців. Його представники часто транслюють ідеї "русского мира".
– Щоб це змінилося – потрібна велика політична воля з боку законодавчих, виконавчих і судових органів влади. Це попереду.
Я стежу за виданнями Московського патріархату. Протягом усіх років незалежності вони друкують антиукраїнські матеріали. Це для них природно. Пропаганда розрахована на людей не дуже освічених і культурних: немає України, української мови, це – недодержава, недонація, недокультура, і не може бути окремої української церкви.
Це питання до Служби безпеки. Але та не може діяти без команди й політичної волі. І хоча є відповідні статті в Конституції і Кримінальному кодексі, їх не застосовують.
Які три кроки в культурній політиці держави треба зробити негайно?
– Потрібно працювати над зміною психології, ментальності суспільства. Ідеться про три складові. Перше – імперська свідомість. Коли відчуваю себе елементом великої потужної держави, мені комфортно. Відмовитися від цього важко. Старше покоління українців просякнуте імперським на рівні стереотипів поведінки та сприйняття.
Друге – колоніальна свідомість. Коли центр десь там, а ми йдемо за ним. Бо ми – щось незначне, яке має хіба що етнографічне обличчя. Станцюйте гопака, заспівайте – оце ви, українці, а всього іншого нема й не було. Росія інтенсивно насаджувала стереотипи, що українська мова, культура, література для історії значення не мають. Мене так виховували. Коли був дев'ятикласником, уперше в історії радянської школи можна було припинити вивчати українську мову. Вийшла відповідна постанова. Викладачі російської отримували зарплату вищу, ніж української, бо виконували держзавдання – русифікували українців.
А що являли собою свята української культури в Москві? Гопак і вірш "Партія веде". Брехлива комуністична ідеологія розказувала про дружбу народів, а нищила українську культуру. Її діячів саджала в тюрми. Утискала все, що робилося тут – оригінального й цікавого. В чому винний Сергій Параджанов? У тому, що зняв "Тіні забутих предків" – і українське набуло світового значення. Винний Володимир Івасюк, бо його пісні звучать і на Камчатці.
Совковість – це третій компонент. Моя соціальна поведінка може бути точно така, як за тоталітарного СРСР, тільки не з червоним, а з синьо-жовтим прапорцем.
Я в Академії наук заснував би три інститути – для ретельного дослідження цих явищ. Якщо позбудемося їх – будемо інші. Решта не потребує таких втручань. Українська мова завжди розвиватиметься. І культура – також: знайдуться ті, хто вкладатиме в це.
1 
1
Коментарі