Відчуття безпеки – це не матеріальне благополуччя, а коли тобі добре з собою

У Австрії вперше пройшов Фестиваль української літератури. До Інсбрука завітали письменники Андрій Курков, Марія Матіос, Таня Малярчук та Любко Дереш

Фестиваль української літератури в Інсбруку тривав із 17 до 19 жовтня. До Австрії приїхали письменники, твори яких переклали німецькою. Книжки Андрія Куркова на німецькомовному ринку майже 18 років. Таня Малярчук, Любко Дереш і Марія Матіос починають його обживати. Фестиваль пройшов за підтримки фонду Ріната Ахметова "Розвиток України". Планують проводити його що два роки

17 жовтня, 18.07

–?Діти тебе хоч пізнають? Ти ж удома майже не буваєш, – 64-річна австрійська журналістка Сюзанна Шоль дивиться крізь окуляри в червоній оправі на Андрія Куркова. Вони п'ють каву у ресторані готелю "Централ" в Інсбруку. Сюзанна кілька років працювала у Москві кореспондентом австрійського телеканалу ORF. Розмовляє російською з акцентом.

–?Діти по Skype'y мене бачать, – каже 52-річний письменник.

–?Крім тебе, з України тут нікого не знають, – говорить Сюзанна. – З усієї пострадянської літератури – тільки тебе й Людмилу Уліцьку з Росії.

–?Пелевін, Єрофєєв, нє? – цікавиться через стіл Марія Матіос.

–?Простий народ читає тих, хто вміє цікаво історії розказувати, як Андрій. Пелевін і Єрофєєв – нудні. А читачі не люблять, коли їх грузять і коли у творі все сумно й важко.

–?У мене все сумно, – похмуро констатує Матіос.

Сюзанна Шоль намагається запевнити її, що хоч сумно, зате цікаво, і пробиває на емоції.

–?А як узагалі бачать австрійські читачі літературу зі Східної Європи? – цікавиться письменниця.

–?Україну й Росію досі сприймають як колишній Радянський Союз, як частину імперії зла, – Шоль відставляє чашку з кавою. – Ми змалку чули, що у вас живуть якісь темні люди. А ще всіх вважають росіянами. Їм наплювати – українці це чи білоруси. Австрійці звикли, що росіяни й українці – це одвічне безгрошів'я. Коли сюди приїздить заможний українець, сприймають як аномалію. У розумінні наших людина з пострадянського світу повинна бути бідна, закрита і затуркана. Україна – якийсь маленький шмат землі й незрозуміло що. Так скрізь. Запитаєте американця, що таке Австрія, – він сплутає з Австралією. І ніхто не ностальгує за Австро-Угорщиною, лише українці. Австрійський Львів пам'ятають тільки наші євреї. Майже в кожного з них залишилися в Галичині родичі.

–?А на Буковині досі в будинках висять портрети цісаря Франца-Йосифа, – додає Матія Матіос. – Я торік бачила.

–?Миколо, ти взяв водку для сабантуя після презентації? – Курков розвертається до голови правління громадської організації "Книжковий простір" Миколи Кравченка, 50 років. Для фуршету з України Микола віз три кусні сала й чотири пляшки горілки "Хортиця".

–?А що, в книгарні будемо наливать?

–?Водка і сало – неодмінно. Борщ прямо у книжковому магазині насипатимуть.

–?Це ж і хліба треба. І ножика гострого, – замислюється Кравченко.

–?У першу чергу – штопор, – нагадує Марія Матіос. – Між іншим, це завжди проблема.

–?У мене – ніколи, – говорить Микола Кравченко. – До нас на Книжковому салоні в Парижі раз прибігає журналіст із газети Le Figaro. Отакенні очі: "В України точно є штопор!" Кажу: "Звичайно, є".

–?Штопор маємо, а от стенд наш у Франк­фурті хотілося обійти стороною. Такого жаху давно не бачила, – Матіос кутається у чорну накидку. – 10 монографій російською мовою з фізики й хімії.

–?Та хороший стенд, – заспокоює її Кравченко. – Раніше там стояли рушнички і фотоальбоми наших президентів.

19.07

У книгарні видавництва Haymon полиці сягають стелі. Усі місця зайняті. Частина слухачів сидять на підлозі та стоять у проходах. Триває дискусія "Ще не вмерла Україна". Обговорюють, чим українська література може зацікавити австрійців.

–?У нас на батьківщині так виходить, що найбільші письменники – це політики, – говорить Андрій Курков. – Їх видають найвищими тиражами. Але ви це не читатимете. Навіть ми не в змозі.

Книжки українських авторів – на окремому столі. Куркова німецькою продають найдорожче, по 23 євро. "Солодка Даруся" Марії Матіос коштує 20 євро, "Культ" Любка Дереша – 12.

Учителька французької мови у місцевій школі Крістіна Міттельшіфттайлер, 64 роки, витягає з пакета куплені "Біографію випадкового чуда" Тані Малярчук і "Солодку Дарусю".

–?Я прочитала "Дарусю" ще в березні. Така психологічна і метафорична книжка. Коли в кінці зрозуміла, чому головна героїня не розмовляє, плакала. Після цього ми з чоловіком поїхали до Львова, щоби побачити вашу країну.

–?Так ніхто з німецькомовних авторів не пише, – долучається до дружини Готфрід, 67 років. Він доктор медицини. – На Буковині змішалися німці, австрійці, поляки, євреї й українці. Нам цікаво читати про те, як вони уживаються.

У кутку серед книжок координатор Валері Бесль із великого баняка насипає відвідувачам у тарілки борщу, дає по великому чебуреку. ­Горілку і сало притримали до вечірки в ресторані.

–?Чомусь вирішили, що чебуреки – питомо українська страва, – Марія Матіос відпиває з келиха червоне вино. – До Інсбрука з Андрієм були у Франкфурті, Кельні, Берліні й Зальцбурзі. У Берліні на вулиці підходить до мене жінка, дарує шоколадку. Каже, прочитала "Солодку Дарусю" і вражена. У Зальцбурзі вчора побачила свою зачитану книжку в модератора. Казав, вона побувала й на яхті, й у поїздах. Найбільше здивувала традиція влаштовувати вечори-читання. В Україні йдуть на презентацію послухати, як письменник оцінює політичну ситуацію. А тут 30 хвилин мій текст читали професійні актори. У Франкфурті об 11.00 сотня людей сидять у ресторані і слухають нас, двох письменників. Це для мене незбагненно. Ви їли щось, дітки? – письменниця підходить до 29-річного Любка Дереша, який спілкується із київським журналістом Павлом Солодьком, 37 років.

–?Оце ваше "дітки", пані Маріє, бере за душу, – відповідає Дереш.

–?Коли будеш мого віку, ще не таким сентиментальним станеш, Миротворцю (так називається новий роман Дереша. – "Країна").

18 жовтня, 15.15

Із 30-річною Танею Малярчук п'ємо ромашковий чай у кав'ярні. Письменниця три роки живе в Австрії, заміжня за тамтешнім літератором 45-річним Міхаелем Штіллером. На фестиваль прилетіла з Відня. Питаю, чи опанувала німецьку.

–?Це голосно сказано. Тяжка мова страшно, скрізь діалекти. Здається, десь півроку тому раптом зрозуміла, що мені добре всюди. Тоді як раніше було всюди недобре. Є гарне слово – "попуститися". Я тут цього навчилася.

Рада, що маю досвід залишання батьківщини. Часто бере таємна злоба, картаю себе: ти не живеш в Україні, забуваєш мову. Але якщо хочеш більшого, треба не боятися втратити. Тут побачила, які ми в Україні дріб'язкові. Говоримо про всі ці політичні штуки, всі ці імена, які зникають наступного дня. Загрузли в нашому болоті. Австрійцям цікаво, що відбувається в Єгипті чи Україні. "О, знов побилися", – і показують мені відео з нашого парламенту. Звісно, така обізнана тільки інтелігенція. Моє коло спілкування тут – письменники, видавці. Усі – фріки й напівбожевільні.

Був період, коли намагалася зробити Відень своїм, українським. Вишукувала в Національній бібліотеці україномовні газети, які виходили колись у місті. Бібліотекарі дивилися на мене здивовано: таких нема. Я наполягала. Вони шукали, знаходили і вибачалися. А потім побачила зшиток під назвою "Російські газети". А в ньому – видання, які до 1918 року виходили у Львові, Чернівцях, Івано-Франківську й Коломиї. Ми так само нічого не знаємо про Австрію. У Галичині згадають тільки про віденську каву.

Австрійці хочуть серйозної літератури. Якщо історичної, то об'єктивної. Націоналістичні штучки, з якими ми носимося, у Європі – вже пережиток. Відень – це емігрантське місто. Українська реальність для тутешніх людей усе-таки екзотика. У франкфуртській газеті у рецензії на "Біографію випадкового чуда" мене порівняли з Салтиковим-Щедріним. Через сатиру начебто. В Україні ж приписували містичний реалізм і проводили паралелі з Прохаськом.

Зараз я на початку самого початку. Мій останній роман усе з мене витяг. Два роки жила цим текстом. Тепер хочеться пожити для себе. Пишу час від часу невеликі речі. Роботи не маю. Перебиваюся випадковими гонорарами. Тут не рай. Люди тяжко працюють, щоб оплатити місячну оренду квартири – 1000 євро. Поки що можу жити без постійної роботи з дев'ятої до п'ятої. ­Зрозуміла, що відчуття безпеки – це не матеріальне благополуччя, а коли тобі добре з собою.

17.48

З Андрієм Курковим ідемо до Будинку літератури на річці Інн. Тут відбудуться нічні читання "Довга ніч української літератури". Андрій Юрійович надіває наплічника, питає німецькою в перехожих дорогу.

–?Раніше українськими авторами займалося видавництво Suhrkamp, але воно збанкруту­вало. Haymon видали першу мою книжку позаторік. Зараз вийшла "Солодка Даруся" Марічки, через півтора року випустять німецькою "Танґо смерті" Юрка Винничука. Раніше українських авторів публікували у "жовтій" серії – вона для студентів, виходить малими тиражами. Тепер видання достойні. Учора видавець був у захваті від нашої дискусії в книгарні. Тут бракує гарячих тем. А в нас – полеміка. В Австрії читають навіть пересічні люди, як і в Німеччині. У ній бестселерів німецькою продають по два-три мільйони примірників. Тиражі наших книжок тут поки що вимірюються тисячами.

Ніколи не думав, що "Пікнік на льоду" відкриє мені двері в німецькомовну літературу. Чорна комедія про важкі часи після незалежності в Києві. Тема: як вижити в часи суспільної кризи. У романі виникає штучна родина. Чужа дитина, жінка, яка удає дружину, і пінгвін, що сам по собі депресивний, але якщо збоку подивитися – це домашня тваринка. Німці "вичитали" близьке собі – що в родинному колі можна врятуватися під час кризи. Це загальнолюдська історія. Тому її зрозуміли.

Наших класиків можна пропагувати через їхні біографії. Я б обрав найкращий біографічний роман про Шевченка і зробив із нього маленьку сенсацію. Так само зі Сковородою. Цікаво описати історію, де він відмовляє Катерині ІІ, яка пропонує йому державну службу. Серед читачів знайдеться якийсь процент тих, хто шукатиме його твори. Так просувають своїх філософів і "важких" письменників французи – від Китаю до Лаосу. Але в Україні нема культурної політики. Тому ніхто нас і не знає.

19 жовтня, 15.01

–?Український парламент іще ніколи не був на такій висоті! – Андрій Курков притримує за руку народного депутата Марію Матіос на висоті 2334 м в Альпах. У гори дісталися фунікулером і двома підйомниками.

Інсбрук внизу, як на долоні. Нагорі сніг, свище вітер. Курков натягує "гемінґвеївську" шапочку, Матіос закриває вуха шаликом. Зранку скаржилася на "смалець" у голові – не виспалася. Але на гору піднялася. Іти по снігу слизько, тому всі беруться за руки і рухаються вервечкою.

–?Що ви тут робите? – запитує журналіст Павло Солодько.

–?Ми шукаємо правди! – вигукує Курков.

На вершині на терасі розставлені столики. Марія Матіос відкидаєтеся у шезлонгу й дивиться вниз на місто.

–?У цій улоговині я б жила, – показує на Альпи. – Сіла би між цими двома горами, як між двома цицьками, і так писала б.

Андрій Курков і Микола Кравченко розкладають на кам'яному підмурівку "галявину": сир камамбер, копчену ковбасу, солодкий червоний перець, наливають у стаканчики червоне вино.

–?Які ви, хлопці, молодці, що все це взяли, – Матіос бере до рук стакан.

–?Ну, за гарний початок, – виголошує Курков. – Хай нас тут знають і читають.

×