Драма "Стаючи Моною" нідерландських режисерів Сабіне Люббе Баккер і Нільса ван Кувордена отримала гранпрі 50-го Київського міжнародного кінофестивалю "Молодість". Загалом показали 206 фільмів. Українські режисери розповідають про свої прем'єри

 

"Я працюю на цвинтарі", реж. Олексій ТАРАНЕНКО, 45 років

– Після смерті 7-річного сина архітектор Саша йде працювати на цвинтар менеджером зі встановлення надгробків. Сподівається, там його мало хто турбуватиме. Але щодня приходять клієнти, кожен переживає горе.

У фільмі за мотивами збірки оповідань письменника та блогера Павла "Паштета" Белянського трагічні речі переплітаються з комічними. Виробнича драма присвячена всім, хто працює на кладовищі.

Події відбуваються на цвинтарі або в конторі з виготовлення пам'ятників. Попри основ­ну тему втрати та її прийняття фільм – про життя. Воно коротке й дивовижне. А смерть – невіддільна частина. Ми живі, якщо любимо. Ніхто не зникає, доки про нього пам'ятають. У горі головне – не забувати про живих, які потребують нашої уваги.

Придумав наскрізну лінію для оповідань, щоб якось зв'язати. У збірці є спостерігач, який записує історії. Нам потрібен був герой із власною травмою, навколо якого будувався б сюжет.

Він намагається жити, коли зовсім не хочеться. Не може себе пробачити за те, що син випав із вікна. Це герой не дії, а бездіяльності. Життя стукає по макітрі й каже: "Чуваче, треба щось робити, якось вилазити, бо далі стає гірше". Історії людей навколо віддзеркалюють його драму. Проходить усі стадії прийняття неминучого. Зрештою наважується прийти на могилу сина, змиритися й відпустити. Тільки тоді вдається налагодити стосунки з 14-річною донькою та ніби ожити.

У центральному акторі шукали мужність і водночас надлом. Щоб був харизматичною, приємною людиною, яка втратила силу й не може знайти. Віталія Салія затвердили майже одразу.

Складно було знайти хлопчика для закадрового голосу загиблого сина. По-філософському коментує персонажів та ситуації – іноді з усмішкою, іноді зворушливо. Головний претендент злякався теми й відмовився працювати.

Знімали переважно на київських кладовищах – Берковецькому, Лісовому та Байковому. Таксисти часто не хотіли зранку нас везти. Боялися. Деякі ні за які гроші не заїжджали на територію.

"Жінки, що грають в ігри", реж. Надія ПАРФАН, 35 років

– Документальний фільм розповідає про лауреаток премії Women in Arts 2021. Її щороку проводять Український інститут та "ООН-Жінки" в Україні. Це колективний портрет семи представниць вітчизняної культури. Героїнями стали письменниця Софія Андрухович, журналістка Віра Балдинюк, диригентка Оксана Линів, театральна режисерка Тамара Трунова, художниця Аліна Клейтман, культурна менеджерка Юлія Федів і кінорежисерка Ірина Цілик.

Героїнь треба було розкрити більше. Думала, що нас усіх об'єднує. Всі по-своєму класні, але звідкись прийшли. Звернулася до дитинства, бо ми ж не народилися виконавчими директорками чи постановницями. Це певний шлях. Згадала, як колись гралася в резинки. Нібито дівчаче заняття, а насправді – про силу, витривалість і вправність.

Це була радикальна ідея – взяти потужних діячок культури і гратися з ними в резинки. Чи не посилимо стереотипи замість боротися з ними? Допомогли біографії героїнь. Перше, що питала: у що гралися в дитинстві. Почалися такі цікаві історії, що про це може бути окремий фільм.

У жіночій грі нема жорсткої конкуренції, як у чоловічих, де є очевидний виграш. Передусім змагання із собою. А також – із синдромом самозванки. Яку висоту собі поставиш і чи наважишся стрибнути. А за нею йде наступна, і так безкінечно. Самотня гра, хоч як парадоксально. Всі ми, жінки в культурі, теж трохи одинакуваті.

"Боксерське кіно", реж. Дмитро БОНДАРЧУК, 33 роки

– Стрічка про те, як бокс у різні роки показували в кіно. Містить 12 частин-раундів по 3 хвилини з короткими перервами. Імітуючи поєдинок, досліджує історію цього виду спорту на великому екрані. Складається з кад­рів – від комедій із Чарлі Чапліном до "Роккі" Сильвестра Сталлоне з його продовженнями.

Захопила можливість зробити гібрид бою і фільму. Стрічки про спортсменів – це завжди історія людини з її драмою та побутом, а бокс – це двоє людей на рингу, про яких у глядачів зазвичай мало інформації.

Ідея картини суперечить і кінематографічному, і спортивному канонам. Це стало головним стимулом. Зроблена як recycling cinema – "перероблене кіно". Йдеться про повторне використання знятого, надавання йому нового змісту. Простіше кажучи, "монтажне кіно". Якщо твій фільм – повноцінний новий твір, не обов'язково мати дозвіл правовласника.

Я обирав найкращі картини, за версією критиків. Увійшли фрагменти майже сотні творів. Перші кадри – 1887 року. Далі кожен раунд відповідає своєму десятиліттю до 2010-х.

Намагався уникнути американоцентризму. На всі раунди шукав роботи з інших країн, але часто не міг використати, бо не відповідали настрою. Його диктувало саме голлівудське кіно. Проте в 1960 роки – повністю європейське. Це дало можливість звести на одному рингу Жана Поля Бельмондо й Алена Делона.

Нічого з вітчизняних творів не вдалося вплести. Іноземні фільми про боксерів – зазвичай історія протистояння особистості проти системи. Не обов'язково політичної. Кримінальної, класової. У радянській реальності до такої теми ставилися обережно. Колективний спорт на зразок футболу був зрозуміліший. Вдалося знайти стрічки лише про боксерів, які б'ються проти підступних суперників із капіталістичного світу. Навіть у серії доволі вільнодумного анімаційного серіалу "Як козаки…" українці боксують із греками.

На поверхні стрічки – розповідь про історію кінематографа. Авангардні пошуки 1920-х, прихід звуку, еволюція камери та прийомів монтажу.

 

20–11–7.mp4, реж. Аліна ПАНАСЕНКО, 20 років

– Батько із 17-річним сином давно не спілкувалися. Вперше за кілька років вирішили разом повечеряти. Син слухає музику в навушниках, неохоче їсть. Батько змушує пити алкоголь. Сваряться. Хлопець тікає з квартири, починає танцювати на вулиці. Його наздоганяє батько, й вони роблять це удвох.

Від початку бачила в головній ролі актора Влада Порожнього. В ньому є щось бунтарсько-юнацьке. Давно знайомі, живемо в одному гуртожитку Київського університету імені Карпенка-Карого. Виконавця ролі батька Віталія Новікова знала як викладача в майстерні, де навчається подруга. Коли зустрілися наживо, зрозуміла, що з ним хотіла би попрацювати.

Коротка форма складніша, бо за невеликий час треба розказати історію і дати відчути емоції. Але є перевага у тривалості виробництва. Мали один знімальний день. Знайшли квартиру на столичній Русанівці. Дозволили фільмувати безкоштовно. Готувалися місяць, робили репетиції з камерою, бо однокадровість – це для мене новий досвід.

У картині один кадр – цільний, безперервний запис. А камера рухлива, бо важливо було тримати акторів великим планом, передати динаміку діалогу. Впоралися за три чисті дублі.

Рада можливості показати фільм на великому екрані, але не очікувала перемоги в Національному конкурсі. Приз – 50 тисяч гривень – думаю витратити на техніку або вкласти в наступну стрічку.

20–11–7.mp4 коштував 11 тисяч гривень. Допомагали батьки. Другий фільм за свій рахунок зняти не вдасться. Шукаємо гроші.

"До щастя", реж. Вінсент МІТТЕЛЬ, 35 років

– Григорій Гришкан, який має дитячий церебральний параліч, знайшов мене і сказав, що хоче знятися в кіно. Втратив домівку. Завдяки наполегливості знаходить роботу й кохання. Доти я не мав досвіду спілкування з людьми з такою недугою. Поставився до ідеї скептично. Та після розмови з Григорієм зрозумів, що можна спробувати. Зняли короткий метр, був вражений працездатністю та його органічністю в кадрі. Спочатку хотів показати його неоднозначним, недобрим персонажем. Зрештою зняли класичний сюжет. Не хотілося робити жалісливу історію про людину з інвалідністю. Йдеться про чоловіка, який бореться за щастя. Григорій – приклад людини, яка максимально бере від життя. І його персонаж попри обставини старається, не жаліє сил для досягнення мети. Меседж картини – універсальний. Ще важливіше, щоб фільм побачили люди з інвалідністю, які обмежені у спілкуванні й пересуванні, живуть усамітнено. Було би класно, якби кіно хоч когось спонукало вийти на вулицю, до інших.

Змушені йти на угоду з дияволом

Три найцікавіші фільми Міжнародного конкурсу, на думку кінокритика Дениса БУДАНОВА, 37 років.

"Після любові", реж. Алім ХАН, Велика Британія

– Англійка вийшла заміж за пакистанця і прийняла іслам. Після смерті чоловіка з'ясовує, що мав у Франції другу неофіційну дружину й сина. Приходить до них як прибиральниця, бо збираються переїжджати. Проводить кілька днів у будинку, допомагає збирати речі. Дізнається подробиці.

Гарний зразок життєвого сентиментального кіно. Такий сюжет був би знахідкою для Оксани Байрак, якби вона була доброю постановницею.

Єдина стрічка на фестивалі, під час якої я плакав. Маніпулятивна, але все кіно таке – щоб подумати, відчути. Назва – ключ до розуміння. Жінка присвятила все життя чоловіку, а виявляє, що в нього було інше життя. Не жалкує. Змирилася і прийняла. Наприкінці родина возз'єднується на могилі чоловіка.

"Кельти", реж. Міліца ТОМОВИЧ, Сербія

– Белград, 1993-й. Маріанна влаштовує для доньки вечірку з нагоди восьмого дня народження. Запрошує її однолітків із батьками. Доки діти граються, дорослі випивають на кухні, сперечаються про політику, з'ясовують стосунки. Маріанна усвідомлює, що хоче більшого, ніж п'яні гості та неуважний чоловік. Вирушає в нічне місто.

Перша думка, коли виходиш із зали: чому такого фільму немає в нас? Кіно впізнаване для українського глядача. Важливий антураж епохи. Сербські 1990-ті нагадують наші.

Але в них країна на межі війни. Перші зіткнення в колишній Югославії почалися 1991 року. Між народами панувала побутова неприязнь. Один персонаж каже: "Головне, не називай сина хорватським іменем". Під час перегляду в голові крутилося: скоро ці люди почнуть одне одного вбивати.

"Луззу", реж. Алекс КАМІЛЛЕРІ, Мальта

– Прониклива соціальна драма з країни, яка майже нічого не знімає. У кадрі – справжні рибалки. Головний герой Джесмарк усвідомлює, що традиційний промисел – під загрозою, через зменшення популяції, нещадний вилов риби та погіршення екології. Але має забезпечувати дружину й новонародженого хворого сина.

Чоловік погоджується на пропозицію Європейського Союзу. Мають програму, спрямовану на зменшення промислу та збереження морської фауни. Пропонують компенсацію, якщо більше не рибалитиме. Для Джесмарка це справа всього життя, нічого іншого не вміє. Фактично відмовляється від своєї сутності. За 7 тисяч євро продає дерев'яний човен "Луззу", який дістався від діда. Здає ліцензію.

Цим усе одно займатимуться великі корпорації. А люди, які споконвіку рибалили, змушені йти на "угоду з дияволом".

текст: Ілля ПРОКОПЕНКО

×