Чи побачили якісь кіновідкриття на цьогорічному Каннському фестивалі?
– Останні відкриття в кіно були на початку 1980-х. А найкращі фільми знімали в 1960 – 1970 роках. Від фестивалю враження подвійне. Було декілька дуже слабких стрічок, переважно американських. До конкурсу потрапили завдяки прокатним компаніям чи тому, що там грають великі зірки, – Ніколь Кідман, Бред Пітт. Якби це були дебюти, я ніколи не взяв би таких картин на "Молодість". Їх багато критикували, але на Каннський фестиваль тиснуть французькиі дистриб'ютори. Різними способами просувають фільми, які вже придбали для прокату.
Які тенденції визначили за фестивальною програмою?
– Найяскравіше враження було навіть не від фільму-переможця "Любов" Міхаеля Ганеке, а від його акторського складу. Жан-Луї Трентіньян знімався ще в "І Бог створив жінку", де закрутив роман із Бріджит Бардо. Останню велику роль зіграв у "Трьох кольорах" Кесльовського 20 років тому. Еммануель Ріва мала величезний успіх у фільмі "Хіросіма, любов моя" 1959-го. І от вони об'єдналися в дует. Режисерів та акторів такого рівня зараз мало.
Враження, що змістилася географія кіно. З'явилася мода на мексиканські, аргентинські, таїландські фільми, не завжди якісні. З іншого боку, себе проявляють скандинавські країни. На фестивалі була дуже сильна картина данця Томаса Віттенберґа "Полювання". Рівень кінематографа Австрії, Швейцарії сьогодні перевищує Францію, США чи Італію. Ганеке – австрійський режисер. Його співвітчизник Ульріх Зайдль показав потужну діагностичну картину "Рай: Любов" – про те, як заможні німкені й австрійки середнього віку їдуть у Кенію на секс-туризм.
То чий же режисер Сергій Лозниця – український, російський, білоруський чи німецький?
– У каталозі фестивалю біля жодного фільму не зазначена країна-виробник, бо більшість фільмів – це копродукція. Написана лише біографія режисера й указано громадянство – українець. Тобто громадянин України. Хоча живе Лозниця в Німеччині, "У тумані" знімав у Білорусі та Латвії. Кошти – німецькі, голландські, білоруські, російські й латвійські. Зі своїм другим повнометражним ігровим фільмом Сергій Лозниця вдруге потрапив на конкурс до Канн (уперше – зі стрічкою "Щастя моє" 2010-го. – "Країна"). Таке буває не часто. Він – уже режисер Каннського фестивалю. І, напевне, третій фільм, який він зараз збирається знімати – про Бабин Яр, теж буде в Каннах. Хотілося б, щоб Україна приєдналася до цього проекту.
Взагалі ж, кіно давно стало міжнаціональним. Ганеке починав як суто австрійський режисер. "Білу стрічку" зняв у Німеччині, решту фільмів робив у Франції.
Які теми зараз актуальні?
– Румун Крістіан Муджиу п'ять років тому переміг у Каннах з картиною "4 місяці, 3 тижні, 2 дні". Тепер знову привіз вражаючий фільм. "За пагорбами" – про православний екстремізм. Зараз більшість війн і конфліктів відбуваються на релігійному ґрунті, тому це – дуже болюча нішова тема. Вона важлива і для багатоконфесійної України.
Канни реагують і на політичні події. У конкурсі була слабка картина, пов'язана з революцією в Єгипті. Взяли через тематику, хоча художньої цінності вона не має. Ми на "Молодості" теж іноді керуємося не лише суто артистичними критеріями. Бо не можна взяти п'ять фільмів з однієї країни в конкурс, шукаємо щось екзотичне.
Які перспективи в українського кіно?
– Треба вміти створювати свій бренд. Усі іноземці в Києві першим ділом біжать на Бессарабку – за салом. Але чомусь ми не можемо експортувати сало, щоб його їли не тільки в Москві. Кіно своє треба пропагувати, його мають помітили. Для цього варто вступати в копродукцію, шукати іноземних дистриб'юторів. Зараз жоден пристойний фестиваль не обходиться без румунських картин. Хоча ще 25 років тому їхнє кіно було найслабшим із країн соціалістичного табору. У жодне порівняння не йшло з кіношколою в Лодзі, чеською новою хвилею, угорськими фільмами.
Ми маємо багато невикористаних тем. Прочитав новину, що готується фільм про депортацію татар із Криму 1944-го. Далі йдуть відгуки: вони були дезертирами, ганьбили Союз, працювали з німцями. Даруйте, а що СРСР хорошого зробив татарам? Значить, замало в нас іще фільмів про злочини сталінського режиму.
Сучасному кіно шкодить, що на першому плані для глядача обличчя зірки, а не ім'я режисера?
– Глядач завжди цікавився саме зірками. Навіть у радянські часи журнал "Новини кіноекрана" завалювали листами з проханням розповісти про зірок Боллівуду. Але в СРСР все було викривлене. У світі тоді ганялися за Мерилін Монро та Бріджит Бардо. У нас із Монро був аж один фільм у прокаті, так само – з Бардо. Сьогодні зацікавленість зірками трохи спала скрізь. На поверхні Бред Пітт і Анджеліна Джолі, але молоде покоління вже не знає, хто такий Роберт де Ніро. Зараз більше йдуть на фільми жахів, трилери, менше – на комедії, ще слабше цікавляться драмами й мелодрамами. Нашого глядача зіпсували власники телеканалів. А от у Франції, Польщі кіномистецтво – обов'язковий предмет у школах, як література та музика. Влада підтримує кіноклуби, маленькі кінотеатри. У Польщі російський фільм "Єлена" Андрія Звягінцева зібрав більше, ніж на батьківщині. А в Україні такі картини в кращому разі випускають на DVD.
Технічні новаторства здатні зробити революцію в кіно?
– Ні поява звуку, ні кольору не змінювали кіно. Спочатку їх використовували суто для розваги. Бачив єдиний фільм у форматі 3D, який є мистецтвом – "Піна" Віма Вендерса про танцівницю Піну Бауш. Усе інше – атракціони. Якби Єжи Гоффман у розважальній "Варшавській битві" обійшовся без модного формату, було б краще. Кіно нічого в цьому новаторстві не знайшло, крім касових зборів.
Хто зараз найсильніші режисери світу?
– Із живих залишився поляк Анджей Вайда. Ще, може, Іштван Сабо з Угорщини. З життя пішли Курасава, Бунюель, Берґман, Вісконті, Фелліні. Доступні технічні засоби перетворили кіно на аматорське мистецтво. Українці мають викривлене поняття навіть про розважальну кіножуйку. У нас на тиждень відбувається щонайбільше чотири прем'єри, в Парижі – 29, в Москві – не менше як 16, у Варшаві – 12. Наш глядач не має вибору. Цікавіше й складніше кіно показують у маленьких залах на DVD. Справжні кіномани кажуть, що з таким самим успіхом можуть подивитися фільм в інтернеті. Але кіно – передусім кінозал. У Голлівуді половину прибутків отримують не з прокату, а з продажу дисків, а ще більше – з попкорну.
У світовому кіно за всю історію було до 10 величезних режисерів. У скандинавів зараз є Ларс фон Трієр, але не можу поставити його на один щабель із Берґманом. Це – різні вагові категорії.
А з режисерів, молодших за 50 років?
– Майбутнє кіно – це не завжди молоді режисери. Ганеке за 70, але він розкрився за останні 10 років.
З молодих, на кого можна сподіватися, – росіянин Олексій Герман-молодший, Фатіх Акін із Німеччини, Нурі Джейлан із Туреччини. Француз Франсуа Озон вміє поєднувати розважальність і серйозні речі. Із задоволенням передивляюся його "8 жінок". Але знімає по дві картини на рік, це іноді шкодить якості.
Наш Сергій Лозниця – досвідчений документаліст, хоча закінчив ігрову режисуру. Має дві "Ніки", призи з Токіо, Лейпцига. Над кожною темою працює декілька років, заглиблюється в деталі, читає найрізноманітнішу літературу. Дуже освічений. Хоча є випадки, коли режисер приходить у кіно з нуля – Кореєць Кім Кі Дук не має спеціальної освіти. Просто в рідному селі не пропускав жодного кінопоказу.
Чим відрізняється сучасне розважальне кіно?
– Наш глядач звик до зовсім примітивного телеформату, як от "Про що розмовляють чоловіки", "Йолки". Спілберґ з останньою картиною "Бойовий кінь" пройшов в українському прокаті майже непомітно. Серед розважального кіно насправді є багато шедеврів. Наприклад, натрапиш на "У джазі тільки дівчата" по телевізору – і на 20 хвилин зупинишся, бо це справжнє кіно. У Союзі із запізненням вийшли "Ночі Кабірії" Фелліні. Квитки треба було за три дні купувати, черги величезні. Глядачі плакали, вражені Джульєттою Мазіною в останніх сценах. Зараз із кіно зникли емоції. Антоніоні, Берґман – холодні режисери. Але все ж таки справжнє кіно було насичене емоціями. У Вісконті й Фелліні люди плакали на картинах чи сміялися крізь сльози. А в останніх роботах фон Трієра не бачу жодної емоції. Навіть "Любов" Ганеке – хірургічно холодна стрічка. А от у картині Агнєшки Голланд "У темряві" відчуваєш комок у горлі. Це важливо – сприймати кіно не тільки головою.
5 
1
Коментарі