Художник Сергій Якутович рік тому втратив сина Антона
У майстерні Сергія Якутовича багато ангелів – паперових, солом'яних, дерев'яних. Троє зачеплені крилами між пруттям кованої клітки для птахів. На столі між паперами – білі пера, пензлі, розкладені акварелі – але запаху фарби не чути. Сергій Георгійович зараз майже не малює. За рік після втрати сина помітно схуд. Пересувається з палицею. Допомагає йому Олена, подруга сина. Гостей прискіпливо розглядає її той-тер'єр Князь Мишкін.
– 2014-го мене розстріляли. Приходять друзі сина з дітьми, а в мене нічого нема. Мій проект закінчився. Я не знаю, чого хочу. Все життя знав. Не тому, що хотів успіху, – весь час провокував себе на щось інше. Зараз абсолютно пасивний. Хочемо з Антоновими друзями витягнути роботи сина й перевезти сюди. У Франції вони нікому не потрібні. Моя невістка звезла у квартиру всі його картини – їх там понад 150. Для цього зараз живу.
Коли помер син, якраз почали стріляти на Майдані. Для мене все це в одне з'єдналося. Я ненавиджу 2014 рік – найстрашніший у моєму житті. Син приїхав із Франції у вересні позаторік, говорить: "Куди вам в Європу?" А потім побачив стрільбу на Майдані, сказав: "У вас війна буде надовго".
Коли читаєш історію України – усе те саме. Все повторюється тому, що Україна ніколи не була державою. Що відбулося 1918 року – не могли домовитися. Гетьман Скоропадський – єдина людина, що прийшла й запропонувала заспокоїтися, дисциплінуватися. Він за сім місяців зробив більше, ніж наш президент.
Не вірю, що Україна вийде унітарна. Весь час будуть проблеми.
Я б на місці Путіна поставив би пам'ятник Мазепі. Він привів Московський патріархат сюди, зробив так, що програли Полтавську битву. Після неї Росія стала імперією.
Ми зі Ступкою сміялися з Бортка – у нього Тарас Бульба каже: "Умираю за русскую землю". Треба було купити фільм, дублювати українською й казати "За руську землю". Бо Україна – не тільки Галичина. Це фантастична країна і хочеться її об'єднати. Уже об'єднали захід і середину, але частину загубили.
Коли повернувся з Іспанії 1999-го і побачив, що тут робиться, – був у розпачі. Така бодяга і таке болото. Але був такий видавець Роман Миронович Корогодський, видавав українську літературу ХХ століття. Оформив йому 17 томів. Я мав перечитати три томи Дзюби, три – Шевельова. Тоді зрозумів, що є Україна оця, є ота – діаспорська, а є Україна моя.
Не маю ні краплини української крові, але я – стовідсотковий українець. Бо розумію, що кожна культура і держава будувалися на шляхетстві. А в нас його не було, все дворянство було підлотою – йшло або під польську, або під литовську чи російську владу.
Якраз готував першу й останню прижиттєву батькову виставку. Тоді до мене підійшов Юрій Іллєнко: "Я Мазепу починаю. Пішли до мене". Кажу: в якій якості? Я не професійний художник кіно. "В якості Сергія Якутовича", – відповідає. Ми тут у майстерні сиділи зі знімальною групою – повзали по підлозі, малювали. Розуміли, що це не може бути реальне кіно. Мені дали окрему бригаду людей, я робив такі картини величезні 4–5 метрів. З них вирізали фігури. Домовилися, що я писатиму, а вони по мірі цього зніматимуть. Коли робили пробу, завели коней на майданчик. Коні почали цих фігур боятися, кидалися й бісилися. На п'ятий день зйомок помер мій батько, і я осатанів працюючи. Тоді навіть Юрій Герасимович телефонував моїй дружині, казав: забери від мене цього скаженого. Він і сам скажений, а тут двоє таких. І щось почалося. Іллєнко хоче одне, інше. Я кажу, що не знаю, як це зробити. Він: "Якби ти знав, як це зробити, я б тебе не брав".
Коли знімали річку мертвих, Іллєнко говорив: виставка Якутовича на воді. Ми зробили 48 плотів з інсталяціями – мертва Україна, усе мертве. Були інсталяції об'ємні намальовані, і були з живими людьми. От вони попливли – Іллєнко не міг вимкнути камеру 90 хвилин. Богдан Сильвестрович приїхав якраз із Московського фестивалю (Богдан Ступка грав Мазепу – "Країна"). Його повезли в Прохорівку, одягли перуку. А він одразу засинає, як усі великі актори. Ступка сидить у тіньочку, я стою поруч. Відкриває око – воно пливе, відкриває друге – далі пливе. Він встав і почав лічити. Я тоді Іллєнку кажу: "У вас там по сценарію те і те, а оце реальне: сидить Мазепа і просто лічить усе мертве".
Коли розписи до фільму про Мазепу люди крали зі знімального майданчика, зрозумів, що я справді народний художник. Обламували декорації й несли додому.
1991-го у Франції, у квартирі Петлюри, спитали: чого в мене нема робіт про Україну? Кажу, зробив повне зібрання Шекспіра в українському перекладі – це що, не про Україну?
Цей рік у мене за кольором – усі градації сірого. Також срібний і пурпуровий. Це два кольори гідності і шляхетності. Антон приїхав 15 вересня 2013 року – на мамині роковини. Запитав його: на скільки приїхав? Він каже: "Боюсь, назавжди".
Ми так сиділи – один мольберт і другий мольберт. Антон пише, потім я забираю, закінчую, бо він захворів. Він нічого не говорив, тільки "піду посплю трошки". Шкодую, що не записували наші розмови, коли він жив тут останні місяці. Антон був справжній художник. Я більше імпровізатор: дайте тему, зіграю вам на скрипці що завгодно. Зараз мені не хочеться грати на скрипочці. Немає кому доводити, що можеш. Раніше доводив синові.
1 
1
Коментарі