"Золоту пальмову гілку" 72‑го Каннського міжнародного кінофестивалю отримав фільм "Паразити" південнокорейського режисера Пон Джун Хо. В основному конкурсі представили 21 стрічку.
Про найцікавіші прем'єри фестивалю розповідає журналіст 30-річний Владислав НЕДОГІБЧЕНКО
"Паразити"
реж. Пон Джун Хо, Південна Корея
Сім'я безробітних живе в напівпідвалі. Намагаються зловити безкоштовний вай-фай із кав'ярні неподалік. Діти не вступили до університету. Батьки давно полишили мрію розбагатіти. Усі четверо заробляють збиранням картонних коробок для піци. Несподівано друг сина пропонує йому попрацювати репетитором англійської мови в доньки магната. Для цього хлопець підробляє університетський диплом і документи. Отримує роботу під новим ім'ям. Родичів влаштовує працювати в садибі багатія. Мати тепер домоправителька, батько – водій, а молодша сестра дає уроки малювання.
"Паразити" – головний сюрприз цьогорічних Канн. Один із небагатьох випадків, коли і критики, і журі на чолі з мексиканським режисером Алехандро Гонсалесом Іньярріту зійшлися в думці щодо найкращого фільму фестивалю.
Це перша корейська стрічка, що здобула "Золоту пальмову гілку". З одного боку, це результат авторської амбіції зробити оригінальне кіно не за фестивальними лекалами. З другого – кумулятивний ефект, що назрівав багато років. Корейський кінематограф – сильний і відомий у світі.
Фільм зроблено сучасною еклектичною кіномовою. Спочатку здається, що за жанром це сімейна комедія – ексцентрична, до абсурдного смішна, з азійським колоритом. На традиційно серйозному Каннському фестивалі не звикли до такого. Але тут багато шарів: соціальна притча, казка, трагікомедія, трилер, слешер. Поєднання непоєднуваного без порушення гармонії. Водночас ідеться про людину в сучасному суспільстві, її прагнення бути не тим, ким є насправді.
Назва картини коментує сутність сім'ї невдах. А також стилістичний прийом від знавця жанрового кіно. Перша реакція – думаєш про фантастичний фільм жаху. Це така гра з очікуваннями, обман.
Режисер Пон Джун Хо говорить про свою любов до жанрового кіно. Для стрімінгового сервісу Netflix зняв сатиричну казку про суперсвиню "Окча". У світовий прокат виходив його голлівудський постапокаліптичний трилер "Крізь сніг". Але то були недоступні широкому загалу роботи. Під час показу "Паразитів" каннська аудиторія сильно включилася. Це один із небагатьох фільмів, на яких я чув, щоб глядачі кричали "браво". І багато сміялися.
Повчального тону й авторських оцінок немає. Можна подумати, що режисер захищає бідняків на тлі не менш недолугих багатіїв. Але це не так. Дістається врешті всім – і жебракам, і заможним. І розумним, і дурним.
Водночас Пон Джун Хо всім співчуває. Його герої викликають сміх, але їх по-своєму шкода. Ті ж головні герої – непогані люди, хоча іноді й дурники. Але в них така життєва ситуація, скрутне становище. Свою роботу намагаються виконувати якісно. Вони не чисті шарлатани.
"Паразити" ніби клеять дурня, але після них є про що подумати. У мене відчуття піднесення не минуло й наступного ранку після перегляду.
"Біль та слава"
реж. Педро Альмодовар, Іспанія
Знаменитий режисер завершив кар'єру. Працювати на знімальному майданчику – фізично виснажливо, а в нього болить спина. Намагається вирішити: повертатися до улюбленої справи, чи ні. Згадує своє життя: кохання, успіх, стосунки з матір'ю.
"Біль та слава" – несподіваний фільм головного іспанського режисера сучасності. За регулярного перегляду його робіт бачиш, як спочатку в нього був епатажний етап – розкривав незручні теми, показував фріків. Згодом перейшов до рефлексії за своїм минулим, роками молодості.
У стрічці Альмодовара на перший погляд нічого екстраординарного. Вражає, що він як автор говорить тихо, як ніколи. Пристрасті не бурлять, як раніше. Але післясмак лишає. Більша частина фільму – монотонні діалоги та звернення до минулого. Персонажі стримані, без надривних страждань. Усе побудовано на напівтонах.
Головного героя – режисера Сальвадора Малло – грає Антоніо Бандерас. У дитинстві персонажа його родина жила в напівземлянці. В одному зі спогадів він сидить удома й дивиться вгору, на небо, бо замість стелі – діра з решіткою. У дорослому віці сидить у черзі до лікаря, піднімає голову. Лампи нагадують йому таку ж решітку. У сьогоденні знаходить щось подібне до минулого. Часові проміжки перетинаються. Глядач теж повертається подумки до свого минулого. Це викликає емоцію світлого суму.
Є й комічні сцени. Сальвадора всі чекають на прем'єру – ювілейний показ його реставрованого титулованого фільму 1990-х. А він сидить удома з актором тієї стрічки – вживають наркотики й розмовляють телефоном з аудиторією в залі за гучним зв'язком. Намагаються не видати себе. Брешуть, що не змогли приїхати.
Персонаж Бандераса – традиційний розчарований герой. Він хворий, самотній, старіє. Думає просто доживати, ховатися від людей. Але не готовий полишити творчість. Пише одноактну п'єсу для театру. Це теж історія занурення в себе. Спроба знайти примирення із собою, з тим, що було й чого не сталося.
Антоніо Бандерас отримав нагороду за найкращу чоловічу роль.
"Одного разу в Голлівуді"
реж. Квентін Тарантіно, США, Велика Британія
Лос-Анджелес, 1969 рік. Колишня зірка ковбойських серіалів Рік Далтон ніяк не досягне успіху. Йому пропонують знятися в італійському фільмі – спагетті-вестерні. Спроба поновити кар'єру актора-невдахи відбувається на тлі знакових подій тогочасного Голлівуда. У сусідньому будинку члени секти маніяка Чарльза Менсона вбили п'ятьох людей. Зокрема, дружину режисера Романа Поланськи – актрису Шерон Тейт.
Повернення в Канни режисера Квентіна Тарантіно – головна подія фестивалю. Фільм викликав ажіотаж. Були три покази. Першого дня черги збиралися за 2,5 год. Не всі охочі змогли потрапити на сеанс.
Тарантіно і Каннський фестиваль – це знакові стосунки. Із цим фестивалем пов'язаний творчий пік режисера. 25 років тому там показали фільм "Кримінальне чтиво", що завоював головний приз.
Цьогоріч Тарантіно спочатку не був заявлений у програмі. Встиг завершити монтаж "Одного разу в Голлівуді" за два тижні до заходу. Основних нагород стрічка не взяла, але це не важливо, славу Квентін усе одно збере.
Тарантіно не вміє знімати нижче певного рівня. І в новій роботі майстерність очевидна. Тут немає нічого нового, але для цього режисера – це крок уперед. Він доросліший. Занурюється всередину епохи та кожної сцени. Стриманіший, намагається не квапити розвиток сюжету. Кураж і гумор є, але вже далеко не в кожній сцені.
Центральну роль виконує Леонардо Ді Капріо. Його водія і дублера грає Бред Пітт.
Ця стрічка – жест поваги до всього, що любить Тарантіно. Старого кіно й Голлівуда. Власних методів – ретроспектив, появ у фільмах зірок, цитування інших режисерів і себе самого.
Тарантіно народився 1963-го. Він не жив у зображуваній епосі. Пізнав її з кіно. "Одного разу в Голлівуді" – для нього можливість виказати свої емоції та створити власну версію того часу.
"Вибачте, ми сумували"
реж. Кен Лоуч, Велика Британія, Франція, Бельгія
Колишній будівельник, батько двох дітей не може вибратися з боргів. Сім'я живе на зйомних квартирах у місті Ньюкасл-апон-Тайн на північному сході Англії. У місцевої фірми орендує фургон, починає працювати водієм доставки. Але влазить у черговий борг.
Режисер Кен Лоуч – головний адвокат соціальних низів – людей, чиє життя завернуло не туди. У фільмі ніби робить усе те, що і в останніх роботах. Але ця стрічка б'є набагато сильніше. Після неї не хочеться жити.
Головний герой щосили намагається змінити життя своєї родини, відкрити власну справу. Але все йде не так. Це історія хороших людей, у яких життя не складається. Кен Лоуч озвучує, хто в цьому винний – сучасна корпоративна культура. Жадібні, бездушні корпорації зводять нанівець людину як особистість. Потребують тільки цифр, не враховуючи, хто і що за ними стоїть.
"Вибачте, ми сумували" – кіно, яке дивитися цікаво, хоч і важко.
"Приховане життя"
реж. Терренс Малік, США, Німеччина
Австрійський фермер відмовляється служити у вермахті. Нацисти засуджують його до смертної кари через гільйотину.
В основі фільму лежить історія Франца Єгерштеттера, якого стратили 9 серпня 1943-го. У XXI ст. римо-католицька церква зарахувала його до лику блаженних.
"Приховане життя" не сподобається масовому глядачу, як і більшість останніх робіт Терренса Маліка. Формула режисера незмінна. Це стрічка вільної форми, майже безсюжетна, хоча цього разу знята за сценарієм. Тут пливуть хмари, кадр заповнюють гори, люди страждають і падають у траву.
Майстерність Маліка непересічна – розумієш, що дивишся велике кіно, створене широкими мазками. Тригодинний хронометраж міг бути коротший, але лишає ефект величі, що на тебе опустилася. Водночас режисер у цій роботі, що називається, повертається на Землю. До цього любив показувати земних персонажів співзвучно зі сценами космосу й початку життя. Тут усе приземлено, але в усьому зберігається трагічна краса навколишнього світу.
Малік у Каннах майже не спілкується з публікою та пресою. Але цього разу його впіймали на показі. Хтось із глядачів сфотографував режисера.
"Приховане життя" – метафізична, майже містична історія буття людини, яку забула історія. Про таких майже не пишуть у книжках, але вони робили мужні, гідні вчинки, важливі речі. Усі намагаються вмовити головного героя присягнути на вірність нацистам, а він стоїть на своєму. Заперечує політику Гітлера.
Франц Єгерштеттер – маленька людина, яка залишилася вірною своїм переконанням. Коли його затримують, подорожує з однієї тюрми в іншу. Здебільшого сидить, дивиться у вікно, згадує своє життя, сім'ю – дружину та трьох доньок. Це християнське кіно про митарства людей, які ніби страждають за гріхи людства.
4 
35413
Коментарі