Після крововиливу в мозок режисер зняв фільм про нещасне подружжя

173 фільми показали у Франції на 74-му Каннському кінофестивалі, який проходив 6–17 липня. Про знакові прем'єри розповідає кінознавець, програмний координатор фестивалю "Молодість" Віктор Глонь, 34 роки

"Титан". Режисер Джулія Дюкорно, 37 років. Франція, Бельгія

Алексія 10‑річною отримала травму голови в автокатастрофі. У череп вставили титанову пластину. Дорослою виступає на автошоу з танцями на капотах. Має спалахи агресії. Вбиває всіх, хто хоче з нею переспати. Збуджують лише машини.

Через сцени насилля частина глядачів повиходила із зали до 20‑ї хвилини. Нічого страшного. Є стрічки, які залишали більше людей. Найгірше, коли йдуть, бо нудно. Гостра реакція – це завжди цікаво.

Коли звикаєш до жорстокості, готовий сприймати, що відбувається далі. Це історія про прийняття і любов. Події розгортаються швидко. Подається основна інформація без зайвих пояснень. Сценарій спонукає співпереживати героїні. Перші її жертви не викликають симпатії, бо поводяться погано. Потім насильство переходить у майже тарантінівський абсурд. Глядач занурюється у фільм і проживає події з погляду Алексії.

Нині кіно часто розфокусоване, повторюване. З "Титаном" навпаки. Це досвід, котрий варто пережити. Міцно зшитий авторський твір є концентрацією сюжету, персонажів, меседжу. Повертає до часів, коли фільми захоплювали. Дає розвагу, а потім рефлексію.

Кіно покликане ставити нас у незручні обставини. Виносити на загал моменти, які в суспільстві залишаються в тіні.

Джулія Дюкорно з "Титаном" стала другою в історії жінкою – володаркою "Золотої пальмової гілки".

 

"Бабин Яр. Контекст". Режисер Сергій Лозниця, 56 років. Україна, Нідерланди

33 771 єврея розстріляли нацисти в окупованому Києві 29–30 вересня 1941 року. Це кіно про передумови та наслідки трагедії. Лозниця змонтував відреставровані кадри з українських, російських і німецьких архівів, свідчення очевидців подій, виконавців злочину й тих, хто вижив. Відтворює атмосферу без коментарів.

У Київ приходить німецька армія. Її радісно зустрічають у вишиванках, з танцями. Виглядає трохи комічно. Потім стаються вбивства, переважно євреїв. У Києві, Львові й інших містах. 1950‑го урочище заливають відходами. Стрічка закінчується. Сильна й гіпнотична робота. Враження, що триває менш як 2 години, – завдяки вдалому ритму й таланту режисера.

Є претензії до позиції Лозниці. На представленні стрічки сказав: "Від України ніхто не допомагав. Добре, що не заважали. Ми покажемо правду". Яку? Серед українців були колаборанти. Але режисер подає так, ніби ми не хочемо цього визнавати, а він робить добру справу й розповідає світу.

Ніхто не пояснює, чому вітають німців. Може бути враження, що українці хотіли взяти участь у Голокості. Чому були колаборанти і скільки – з фільму не ді­знаємося. Мав би називатися "Бабин Яр. Без контексту".

Змішування артпроєкту й політики пам'яті – ризиковане. Маємо порушувати теми, яких не зачіпали. Але в умовах інформаційної війни з Росією підхід повинен бути розважливий. Ця робота межує з провокацією. Москва з усіх екранів несе, що в Україні нацисти. Фільм про те, як українці радісно вітають гітлерівців, може викликати неоднозначне враження.

Стрічку профінансували люди, які створюють Меморіал "Бабин Яр". Проти нього протестує частина української інтелігенції (фільм зробили на замовлення Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр", кошти на який дали російські бізнесмени Михайло Фрідман, Павло Фукс і Герман Хан. – Країна).

"Ольга". Режисер Елі Ґрапп, 27 років. Швейцарія, Україна, Франція

Українська гімнастка 15‑річна Ольга 2013‑го їде до батька у Швейцарію, де готується до Олімпійських ігор. Хвилюється за матір-журналістку, яка висвітлює Майдан. Має вирішити: залишитися чи повернутися. Спершу байдужа до України, має можливість змінити громадянство. Та Революція гідності ставить це під сумнів. Ольга починає розуміти, що Україна – важлива. Шукає власну ідентичність – хто вона й що хоче. Протягом сюжету робить вибір. Це історія дорослішання з політичним контекстом.

Французький режисер тактовно витримав лінію історичних подій із проукраїнської точки зору. Приїжджав до нас, спілкувався з людьми. Пройнявся ситуацією.

Головну роль виконала гімнастка з Луганська 20‑річна Анастасія Будяшкіна, вихованка київського Олімпійського коледжу імені Івана Піддубного. Впродовж фільму трохи відсторонена. Переконливо впоралася з роллю.

Елі Ґрапп подає історію Майдану та геополітику точково, використовує документальні кадри. Решту картини присвячує характерам.

Фільм має українського співпродюсера, але не отримав державного фінансування. Маємо нагоду подивитися на себе чужими очима. Це треба цінувати.

"Вихор". Режисер Ґаспар Ное, 57 років. Франція, Бельгія, Монако

Фільм про останні дні життя літнього подружжя. Чоловік – режисер. Жінка, імовірно, колись була його прихильницею. Він намагається писати книжку про фільми та сни, яку дружина випадково змиває в унітаз. Страждає на деменцію й поступово втрачає зв'язок із реальністю.

У фіналі обоє помирають на самоті. Чоловік від серцевого нападу, а жінка вмикає газ і задихається. Неясно, чи робить це свідомо.

Найтрагічніше, що зв'язок між парою обірвався задовго до початку фільму. Перед нами сім'я, яка завжди була нещаслива. Їх мало що об'єднувало.

Режисер показує, як навіть перед смертю люди не знаходять контакту й порозуміння, залишаються самотніми. Шукають втіхи не разом, а деінде. В наркотиках, позашлюбних стосунках і творчості.

Колега з Румунського кіноархіву сказав: "Класно і професійно, але хочеться більше надії в мистецтві". Ное не дає жодної. Та навряд чи це вирок світу. Він розмірковує про себе і своє середовище. Взявся знімати кіно після крововиливу в мозок.

Стрічка знята двома камерами та зроблена в режимі розділеного екрана. На одній половині стежимо за жінкою, на другій – за чоловіком. Маємо постійно переключати увагу між ними. Екрани підкреслюють відчуття роз'єднаності.

Ное завжди зосереджується на темних сторонах людськості, негативних проявах нашої природи. Виокремлює неприємні, депресивні, сумні моменти. Це може мати терапевтичний ефект. Коли дивимося впритул на речі, яких уникаємо.

"Маленьке тіло". Режисер Лора Самані, 31 рік. Італія, Франція, Словенія

1900 року на півночі Італії в селянки Агати стається викидень. Священник не хоче хрестити мертвонароджену й давати ім'я. Для жінки це принципово, щоб душа дитини не потрапила в пекло. Дізнається про церкву в горах, де нібито воскрешають на 2 секунди й хрестять. Рушає в подорож. Веде глядача за собою. Переймаємося та розуміємо її прагнення. Хочемо дізнатися, чи досягне мети.

Основна тема – Агата усвідомлює важливість свого місця у світі. Зустрічає неочікуваних попутників. Стикається з небезпеками.

У фільмі мало діалогів, але більше й не треба. Лаконічна візуальна історія. Майже казка про жінку, яка проходить шлях і знаходить комфорт.

У Каннах чекав на цікаві дебютні картини. Попри брак досвіду й майстерності в них часом відчуваються амбіції та бажання зробити кіно. "Маленьке тіло" – наближений до ідеального дебюту. Зачаровує внутрішньою енергетикою.

×