Як минув 10-й Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz
– Мені 45, і я встиг пережити зародження і смерть такої кількості культурних ініціатив, що може бути враження, ніби я до їхньої загибелі якось причетний, – каже поет Сергій Жадан на відкритті Meridian Czernowitz у Мармуровій залі Чернівецького університету 6 вересня. – Говорити про культуру в країні, де Мінкульт об'єднують із Міністерством спорту, – справа ризикована. Тим не менше щось не дає "Меридіанові" перерватись, зникнути, розчинитися в часі й просторі.
Останні шість років фестиваль відбувається в країні, що перебуває в стані війни. Час від часу чути голоси: чи доречні всі ці культурні ініціативи зараз? А я запитав би: з чого складався б наш простір без літературних і театральних фестивалів, книжкових ярмарків і конференцій? І чи не свідчила б їх відсутність про цілковиту й передчасну капітуляцію?
Культура – не синонім аполітичності. Література не конче мусить розважати. Поезія може говорити про час та історію переконливіше за політиків.
– Глибокі приватні й фахові знання про Балканські війни допомогли мені впоратися з досвідом збройного конфлікту, до якого були абсолютно не готові, – каже Катерина Калитко, 37 років. Презентує свою поетичну збірку "Ніхто нас тут не знає, і ми – нікого". – Це був психологічний шок. Той, із ким ти спілкувався вчора, завтра може виявитися на протилежному боці. Знання про те, що можна пережити, наприклад, геноцид – як це було у Боснії – і зберегти в собі людяність, для мене є ключовим.
У балканців нам треба вчитися щирості – такої великої, дитинної. І тому, що життя на перехресті, мультикультуральність, строкатість – благо. Просто потрібно це усвідомлювати. Інколи буває незатишно, бо це такий дім, у який задувають вітри, і завжди, коли щось стається, це в першу чергу заходить до тебе. Але ти можеш використовувати це як свою суперсилу. Це мультимовність у прямому і переносному сенсах. Адже маєш багато комунікаційних стратегій, можеш їх використати, щоб пояснити себе світові.
– Переживаєш у книжці момент старіння, як усвідомлене майже щастя. Бо з кожним днем стає все менше чогось треба. Водночас маєш страшенну відповідальність як тато. Як ти дивишся на світ очима дитини і як вчишся прощатися зі світом? – літературний критик 48-річний Олександр Бойченко звертається до Тараса Прохаська під час презентації збірки есеїв останнього "Так, але…".
– Тяжко сказати, бо я батько вже не вперше, – каже 51-річний Прохасько. Має трьох синів, наймолодшому Луці 2 роки. Середній Маркіян, теж письменник, народився 1991-го, нещодавно здійснив експедицію в Антарктиду. на рік старший Богдан – архітектор.
– Я – старий тато, і це є великий кайф. Коли був молодим, зовсім інакше то все бачив. Тепер якось спокійніше, але разом з тим – глибше. Хоча з точки зору активності, яку можеш дати дитині, ліпше, аби то було в молодості. Бо бачу, що більше не годен так скакати, як 25 років тому. Але вперше детально придивився, як працюють всякі трактори, як роблять бетон.
Тепер я абсолютно не знаю, до чого дітей готувати. Щодо старших синів ще було молодече уявлення, чого маю їх навчити. Що маю дати, аби поставити на ноги. Роблю все, що тільки можна, а що з того буде потрібне, що буде взагалі варте? Зрозумів, що багато знань, умінь і досягнень дитини стають перешкодами для її подальшого легкого життя. І навпаки.
– Ви не думайте, що це така собі балачка. Це Тарас уже півкнижки розказав, – додає Бойченко. – Серед іншого там є текст, у якому ти хвалишся, як тобі вдалося врятувати трилітрову банку. Ти віз слоїк із квашеною капустою з Франківська до Львова. Там мав сідати на літак у Штати. Текст про те, як тобі страшенно пощастило. Бо ти послизнувся і вирішив: що завгодно можна втратити, але треба врятувати слоїк. І ти, падаючи на спину, зламав ногу, не полетів в Америку, але слоїк із капустою лишився цілий. Ось приблизно про це книжка.
– Бойченко – це зірка, якій точно треба мати свою телепрограму. Або вдвох із Прохаськом вели. Хто хоче спати блаженно, слухав би Прохаська. Хто хоче ржати весь час – слухав би Бойченка, – каже на сцені письменниця Ірена Карпа, 38 років. – Чудово, що Чернівці мають таких неймовірних людей. Я зараз не тільки про Гігу і Галябарду. Пройшла по Алеї зірок – цікаво, що місто таке плідне саме на артистів естради. Не знаю, що у вас у воду тут підсипають. І не називайте Чернівці маленьким Парижем, бо прийдеться називати Париж великими Чернівцями.
Карпа стоїть на високих підборах, у сірій шовковій сукні, каже, що вимазала рештки червоної помади, щоб виглядати парижанкою. З 2015-го працює першим секретарем із питань культури в посольстві у Франції. Презентує свій новий роман "Добрі новини з Аральського моря". Героїні – чотири українки, що живуть у Парижі.
– Наймолодша – білява бестія Богдана, їй 19. Мажорка, донька корумпованого чиновника, просирає всі гроші, які він відкладав п'ять років. Батько погрожує, що поверне її з Європи в Дрогобицький педінститут. Це її найбільший страх. Втікає ледь не через порностудії в Будапешті, опиняється в коханках каталонського фермера, переїжджає в Париж. Всім відомо, що в Карпи з фантазією проблеми. Деколи я, звичайно, прибріхую. Але впевнена, що у вас у кожного є круті історії в загашнику. Але я придумала Богдану раніше, ніж познайомилася з нею. Якщо вам цікаво, де тусується паризька золота молодьож, то персонаж Богдана – для вас.
Хлоя – рок-музикантка з Чернігова. Щоб прогодуватися, мусить тирити чайові на столиках. Маша – колишня FEMENка. Їм по 27–28. І є Рита, якій глибоко за 30. Вона втікає від зажиточного життя в гетто для багатих у Кончі-Заспі. Намагається переосмислити поняття щасливої сім'ї в новому шлюбі.
Писала цю книжку без претензій, просто щоб людям було класно. Цей роман про нетуристичний Париж. Дізнаєтесь, як себе прохарчувати на 5 євро в день. Хороша вєщ, надо брать.
Чоловіки часто дякують, що після цієї книжки краще розуміють дружин. Описую чотири типи жінок, мрій, характерів.
– Гуляв Чернівцями і зайшов на фільм "Іловайськ 2014". Дуже раджу, – каже 31-річний Андрій Любка на дискусії, присвяченій 100-річчю Пауля Целана, що відзначатимуть за рік. – Один із персонажів – учитель літератури. Порпається у смітниках, намагається прогодуватися в окупованому Іловайську. І коли зустрічає сєпара, каже: "Я вчив дітей читати й писати, розказував про велику культуру, а ви стали вбивцями". І це його велика трагедія, він не знаходить себе в цьому світі.
Переглядаючи в кінотеатрі "Чернівці" фільм про сучасну війну, новий біль, страждання на цій землі, я думав: це ж велика синагога (кінотеатр діє в будівлі єврейського храму ХІХ ст., напівзруйнованого під час Другої світової. – Країна). Торік знайшов у місцевій книгарні книжку про Траяна Поповича – мера Чернівців у воєнний період. Врятував 20 тисяч місцевих євреїв. Я не раз піднімав цю тему в рідних краях. Кажу закарпатцям: якщо ви такі мультикультурні, то куди зникли ваші євреї? Чому мер Ужгорода воєнного періоду угорець Ласло Мегаї дбав, аби ешелони в табори смерті відходили регулярно?
Ким був би Целан, якби жив зараз? Куди ходив би на роботу? У наш час Целан був би біженцем. Він усе життя втікав. Спочатку – із Чернівців, потім – із Румунії, нелегально проходив кордон Угорщини, так само опинився в Австрії. Але й там не затримався. Він тікав і не міг утекти – бо біг від власної мови. (Целан народився в німецькомовній єврейській родині в Чернівцях, втік на Захід у часи Другої світової, 1970-го в Парижі кинувся у Сену – Країна). Учора на фестивалі говорили про Володимира Рафєєнка – він з подібних мотивів написав "Мондеґрін" – свій перший роман українською. Бо його мова, якою володіє досконало – а він русист, почала його душити. (До війни Рафєєнко жив у Донецьку й писав російською – Країна). Драма Целана полягала в його пам'яті, мові. Ця втеча і спосіб самогубства – стрибання в річку, яка весь час у русі – це все глибоко символічно. Зараз ми знаємо, що Целан був геніальним поетом, його вивчають у школі. А уявіть його тоді: бідний, без документів, нікому не відомий, як і кожен поет, думаю, трохи дивакуватий. Історія про Целана повторюється в наш час. Невідомо, хто з цих біженців напише геніальний роман, як Рафєєнко, а хто влізе в петлю, бо не дасть ради. Про нього ніхто не знатиме.
– На жаль, доведеться ще довго бути песимістом. Можливо, до смерті, – каже Юрій Андрухович, 59 років, на дискусії про Meridian Chernowitz на мапі Європи. – Мені до сьогодні доводиться пояснювати, що українська мова не є російською. Якби на якомусь прийомі на запитання: звідки ви, я сказав би – з Росії, то навколо мене стояли б натовпи. Я говорю: з України. Підходить якась одна людина й питає: мабуть, із Києва? Коли я кажу: ні, з Івано-Франківська, тоді і цей один зникає. Ми насправді розмовляємо з великою стіною. Нас ніхто не розуміє і не хоче. В цьому сенсі треба робити щось – писати хороші тексти, шліфувати мову, робити надзусилля над своїм літературним скарбом без особливих надій, що взагалі комусь буде це потрібно. Час від часу виникає інтерес на рівні кількох творів – бо в нас революція, війна. Але так, щоб у наш бік дивилися – що от це сьогоднішній Толстой чи це от Достоєвський наших днів – такого не буде.
Не треба змагатися з Росією і масою її культурного спадку. Хай обіймається, братається з європейцями. Гірше те, що ми опинилися в ситуації політичного режиму, який буде посередником між ними. І буде нас цькувати за вірші. Ми опиняємося у ситуації несвободи. Принаймні слова. Тому треба готуватися, розуміти, що воно буде. І зупинити надії, на європейську емпатію. Бо любові буде в сто разів більше у бік Росії, ніж у наш. Ми будемо ізгоями цього світу. І з цим треба жити.
– Робота на радіо зробила мене пунктуальним. Там, якщо вчасно не вийти в ефір, – це катастрофа, – розповідає поет Ігор Померанцев у фойє готелю "Буковина". – Цей фестиваль народився 10 років тому у Празі. 2008-го мій племінник Святослав розорився. Він був бізнесменом. Приїхав до Чехії в розпачі. Ми розмовляли, і я кажу: "В нас є така потрясаюча фінансово-літературна інвестиція – Chernowitz. Давай зробимо фестиваль. І тобі буде приємніше мати справу з поетами". Він швидко погодився. На щастя, мій племінник цілковито байдужий до поезії. Він – ділова людина. Кошториси вміє складати, знає такі страшні слова, як інфраструктура, логістика. Якби цей фестиваль організовували митці, то тут за два три-роки й каменю на камені не лишилося б.
Святослав займався вікнами, інтер'єром приміщень. І все-таки він відкрив вікно в літературу Чернівцям. Повернув місто у зону слова, книжки.
Є такий вираз: коли говорять гармати, музи мовчать. Ні, ми не хочемо, щоб музи мовчали. Прагнемо, щоб говорили, кричали, вили, плакали, трагічно сміялися. І цей присмак війни присутній на нашому фестивалі з 2014-го. Адже поети не з Марсу прилітають. Німецькі, австрійські, швейцарські – відчувають цей трагізм, і для них дуже важливий фактор агресії, жертв. Є ще одна трагічна нота – Чернівці пережили під час Другої світової Голокост. Тіні невинно вбитих присутні на нашому святі. Зокрема й письменників, що втратили своїх близьких, як Пауль Целан.
Чернівці традиційно були містом на перехресті мов. Тут виросли класики української літератури Ольга Кобилянська, румунської Міхай Емінеску. Уперше опублікувався геній української прози Василь Стефаник, наш сусід із Покуття. І австрійські генії, що писали німецькою. Я сім років до еміграції прожив у Києві. Це були роки під знаком репресій, насамперед спрямованих проти української культури. Я пам'ятаю Київ, заморожений страхом. Вірші народжуються з усього – із неспокою, сліз і проклять, героїзму і зрад. Вони ростуть, де хочуть.
7 
35413
Коментарі