Назвали лауреатів Шевченківської премії
"Театр"
Ростислав Держипільський, 43 роки, режисер, актор, директор і художній керівник Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру імені Івана Франка. Феєрія-бурлеск "Енеїда" за поемою Івана Котляревського, арт-проект "Оскар і Рожева Пані" за романом Еріка-Еммануеля Шмітта, притча-ораторія "Вона – Земля" за збіркою новел Василя Стефаника, неоопера-жах Hamlet за п'єсою Вільяма Шекспіра
Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, 56 років, театрознавиця:
– Ростиславу Держипільському присудили нагороду передусім за виставу Hamlet. Це цікава й експериментальна робота – театральний відгук в яскравій метафоричній формі на війну та соціальні негаразди в нашій країні.
Текст Шекспіра в Держипільського стає приводом говорити про сьогоднішнє українське суспільство. Гамлет у нього – воїн, який узявся наводити лад у країні. Йому не вдається це зробити – фінал трагічний, як і в класичному творі. Але герой – мужня, рішуча людина, готова на все заради порятунку вітчизни. Тому це не безнадія, а песимізм тверезого погляду на речі.
Цікава і форма вистави. Опера не у традиційному розумінні. Йде під супровід оркестру, що поєднує класичну й електронну музику. Є і вокальні номери. Грають виставу в підвальному приміщенні з бетонними стінами – брутальний, некомфортний простір, який може тиснути на аудиторію.
Держипільський уникає буквалізму. Наприклад, немає прив'язок до місця дії – ні до Данії, ні до України. У глядача виникають асоціації на основі подробиць – одягу, жестикуляції, манери спілкування героїв. Лише наприкінці є іронічні натяки на наш політикум – тоді точно впізнається Україна. У цьому сучасність постановки – звертається й колективно до всіх, й індивідуально до кожного.
Також виокремлюю "Енеїду" як одну з найкращих робіт Держипільського. Це режисерська інтерпретація твору Івана Котляревського. Парубок моторний Еней дорослішає у процесі подій. Це метафора – як українці поступово стають свідомою нацією. Це процес, який ми спостерігаємо сьогодні.
Вистава близька до оригінальної поеми. Скорочена, але всі ключові сцени є. Збережена сюжетна лінія мандрівки Енея, його стосунки з жінками. Спершу він – незріла людина, яка не відповідає за свої вчинки. Через подорож і взаємини відбувається процес становлення. Якщо на початку Еней та його побратими – ватага молоді, то наприкінці це вже справжні козаки, готові до бою.
"Публіцистика, журналістика"
Богдан Горинь, 83 роки, двотомник есе-колажу "Святослав Гординський на тлі доби"
Оксана Забужко, 58 років, збірка "І знов я влізаю в танк… Вибрані тексти 2012–2016: статті, есе, інтерв'ю, спогади"
Ростислав СЕМКІВ, 43 роки, літературознавець:
– Література, публіцистика і журналістика – це все мистецтво слова. Відсутність лауреата в номінації "література" – наслідок того, що ми оцінюємо ці три складники як один. Саме в публіцистиці були авторитетніші номінанти. У фіналі стало зрозуміло, що претендентів двоє. Богдан Горинь і Оксана Забужко набрали однакову кількість голосів, тому комітет премії вирішив нагороду розділити.
Автори написали не просто по одному вдалому тексту. Вони створили сильні роботи, нарівні з їхніми попередніми здобутками. Тож хоча їх відзначили за конкретні тексти, ми сприймаємо їх у контексті всієї творчості.
"І знов я влізаю в танк" – не перша книжка публіцистики в Оксани Забужко. Вже були "Хроніки від Фортінбраса" 1999-го, "Let my people go: 15 текстів про українську революцію" 2015-го. Також у неї є велика й мала проза, наукові дослідження. Тобто її остання книжка демонструє рівень, що так само простежується в інших текстах.
Збірка "І знов я влізаю в танк" суголосна міркуванням про людську гідність і самоповагу. Про поступове вибудовування державницького мислення. Тривалий час українська культура була колоніальною, а після здобуття незалежності – постколоніальною. Їй намагалися відмовити у глобальному, відповідальному мисленні. У своїй книжці Забужко проговорює необхідність думати всеохопно, відповідально перед сучасним і майбутнім.
Події Революції гідності, на тлі та після яких розгортається дія збірки, каталізували ці процеси змін. У багатьох головах сьогодні відбувається осмислення себе як патріотів. Забужко це фіксує, демонструє, заохочує.
Є ментальне рабство, а є самоповага. Коли людина ставиться до себе не як до залежної, а як до самодостатньої. Є державницьке мислення і відповідальність за свої дії, що позначаться на житті прийдешніх поколінь. Якщо ти думаєш про державу й майбутнє, то примітивні речі, на зразок корупції, відпадають.
У двотомнику "Святослав Гординський на тлі доби" Богдан Горинь начебто показує нам людину з минулого, але водночас хоче вплинути на сучасність. Щоб українці ставали кращі, підіймалися над своїм примітивним рівнем. Адже для багатьох у постколоніальній державі типово мислити дрібно, неглобально.
Твір розказує не тільки про митця Гординського. Це така собі колажована історія літератури, мистецько-історична замальовка. А також підсумок великого мистецтвознавчого доробку Гориня. Це наукова біографія, вписана в контекст української еміграційної культури XX століття. У серії есе продемонстровано життя генія, багате на здобутки в різних сферах. Галичанин Гординський у 1940-х емігрував до США. Встиг багато зробити й у літературній творчості, й у мистецькій площині, і як критик. Створював поетичні збірки, монографії, мозаїки. Був дуже масштабною постаттю, якою пишалася б кожна культура.
"Кіномистецтво"
Роман Бондарчук, 37 років, повнометражний ігровий фільм "Вулкан"
Юрій САМУСЕНКО, 28 років, кінокритик:
Режисер і сценарист Роман Бондарчук раніше знімав короткометражки і документалістику. "Вулкан" – його перший повнометражний художній фільм. За сюжетом, киянин Лукас працює перекладачем у столичному офісі ОБСЄ. Вирушає на кордон із Кримом із делегацією місії. Їхнє авто ламається біля міста Берислав на Херсонщині. Доки Лукас шукає допомогу, машина з колегами зникає, на дзвінки не відповідають. Що з ними сталося, невідомо. У пошуках ночівлі чоловік заходить у Берислав. Знайомиться з родиною, що дає йому притулок. Намагається зрозуміти життя в цьому місті.
Головний герой усвідомлює, що ніяк не може виїхати з Берислава. Усе навколо нагадує йому якусь "Божественну комедію" Данте. Що більше хоче вирватися, то далі спускається у наступне коло пекла.
Лукаса сприймають як чужинця, бо він ніколи не жив у Бериславі. А коли називає своє ім'я, то здається місцевим навіть не киянином, а іноземцем. На вечірці він губить піджак із паспортом, грошима й телефоном. Не лише втрачає речі, а й поступово асимілюється.
На другому плані фільму здебільшого грають жителі Берислава. Природно зображують людей, які не хочуть їхати з рідного міста. Лукас запитує: "Чому не покинете цю землю? Тут нема що робити. Живете біля небезпечної зони. Неподалік – окуповані Донбас і Крим". Але містяни не хочуть нікуди тікати. Фільм ґрунтується на ідеї: це наша земля і нам нема куди йти.
Лукас – не класичний протагоніст із вольовим характером, який змінює правила гри в чужому для себе місці. Він не розв'язує всіх проблем, а рухається за сюжетом і потрапляє в непередбачувані ситуації, з яких мусить виплутуватися. Не діє, а просто є. Переходить зі сцени у сцену. Так вибудовується мінімальний сюжет.
Головний герой слабкий духом, але ми все одно за нього вболіваємо. Він – наші очі. Той, хто досліджує світ. Заглядає всередину маловідомої місцевості, яку ми майже не бачимо ні в українському кіно, ні в новинних сюжетах. Тобто "Вулкан" – це документальний фільм у художній формі.
"Візуальні мистецтва"
Василь Чебаник, каліграф, художник-графік, проект "Графіка української мови"
Василь ЧЕБАНИК, 85 років:
Хто бачив українську мову? Майже ніхто, бо ми її лише чуємо. Понад 300 років нашу візуальну екологію творить російська абетка. Ніщо так не насичує територію, як шрифт – книжки, написи на вулицях, вивіски, документи, газети. І все це в нас друкується російською абеткою. Її створили за наказом Петра I для російської мови, а українську нею придушили. Навіть вулиця Івана Мазепи на гривні написана петровським шрифтом. Я побачив різницю між українською і російською абеткою у 1970-х у книжці німця Карла Фаулмана "Письменности и алфавиты всех времен и народов". Тоді почав вивчати давній скоропис, козацькі грамоти – це наша рідна абетка. Вона впорядкована, красива, має цільний рядок. На противагу цьому московський скоропис має багато виносних елементів і трохи нагадує арабський шрифт.
Мова складається з двох половинок – мелодії та засобів, що її зображають. Українська – співуча, і її літери повинні мати пластичні лінії. Ось, наприклад, "я": у грецькій вона більш кутаста. В українській абетці вона дуже нагадує "а", і тоді бачимо цілісність абетки – від "а" до "я". Іван Малкович про мою літеру "ї" написав у вірші: "захищати крихітну свічечку букви "ї". Я перший замінив крапки на полум'я. Бо у шрифтовій системі має бути ритміка, як у поезії. Якщо роблю "ш" із полум'ям посередині, то й інші літери повинні мати цей хвилястий елемент. Літеру "о" роблю з крапочкою посередині. У цьому є символіка – на давніх орнаментах круг із крапкою – знак плодючості. А "о" без крапки мені уявилось, як яйце без жовтка. Із крапкою – це вже жива система. "Щ" – це насправді тризуб. В українській абетці хвостик "щ" має бути посередині. Жодна абетка у світі не має у своєму складі зображення герба держави.
Працюю з українськими літерами понад 46 років. Поставив собі завдання реконструювати нашу питому абетку, яка буде відрізнятися від російської, але водночас буде читабельна і впізнавана. Розробив шрифти, кожен з яких має варіанти. Акцидентний – для заголовків, власних назв, вивісок. Він має бути декоративніший, провокативніший, захоплювати погляд. А є шрифт простий брусковий, для набору текстів. Він легко читається і не такий кучерявий, але містить пластику української мови. Якщо впровадити нову абетку, вона сприйметься дуже легко. За 5 хвилин людина вільно нею читатиме, навіть якщо не знатиме кількох знаків. Серед графіків і художників є таке розуміння: мова, що не має своєї абетки, є діалектом. Доки користуємося російськими літерами, будемо частиною імперії.
"Музика"
Володимир Шейко, художній керівник і головний диригент симфонічного оркестру Українського радіо. Аудіозаписи творів українських композиторів до Фонду Українського радіо, концертні програми 2013–2018 років
Володимир ШЕЙКО, 57 років:
В оркестр Українського радіо прийшов 2005-го. Колектив перебував у слабкому стані, а колись був першим у країні. Втратив багато позицій і в гастрольній діяльності, й у записах. Я не шукав цієї посади. Запросили, знаючи мою попередню діяльність.
На початку 1990-х створив перший недержавний симфонічний оркестр "Україна". Працював головним диригентом київської оперети. Був молодий, завзятий. Наприклад, уперше в Україні поставили "Порґі і Бесс" Джорджа Гершвіна (вважається, що в основі арії Summertime із цієї опери лежить українська колискова "Ой ходить сон коло вікон", яку 1934-го Гершвін почув у Нью-Йорку у виконанні Українського національного хору під керуванням Олександра Кошиця. – Країна).
Для суспільного розголосу оркестр має багато концертувати. У студії виконавці відрізані від публіки, втрачають інструментарій впливу на неї. Звичайно, коли над тобою лише його величність мікрофон, ти концентруєшся. Як музикант розумієш, що не маєш права на помилку. Це колосальна робота над собою. Ознака професіоналізму, майстерності. Але темпи інші, не відчуваєш відбиття емоції, дихання залу. Не можеш коригувати, що діє на аудиторію, а що ні.
Я сказав директору столичної філармонії Дмитру Остапенку, що хочемо грати в них щомісяця. "Якщо до вас перші два рази прийдуть люди, тоді поговоримо", – почув від нього.
Зіграли твір Моцарта, який ніколи не виконували в Україні. Потім дали джазовий концерт. На обох виступах – аншлаг. Почали пропонувати цікаві спільні проекти. Наприклад, із капелою "Думка" виконали "Реквієм" Джузеппе Верді, Carmina Burana Карла Орфа.
Серед моїх творчих уподобань є масштабні твори національної композиторської школи, що мають високе духовне і соціальне звучання – "Страсті за Тарасом", "Панахида за померлими з голоду" Євгена Станковича, "Елегія мовчазного Майдану" Ігоря Щербакова.
Оркестру треба було побачити світи. Гастролі загартовують. Музиканти приїжджають із них, як одна команда. У колективі кожен хвилюється за сусіда, щоб він не захворів, бо тоді зляжуть усі. Я давно в цій темі. 1993-го, напевно, перший після проголошення незалежності повіз за кордон український оркестр. Досвід жорсткий. Тоді в країні розквітав бандитизм. У дорозі доводилося від рекетирів відбиватися. А потім з Італії поверталися через Хорватію, де ще тривала війна.
За 13 кілометрів від Загреба – лінія фронту, а в центрі міста – фестиваль Петра Чайковського, який ми закривали. Публіка була неймовірна. Будинки довкола пробиті снарядами. А люди, що пережили колосальні стреси, трагедії, прийшли по музику.
Ми прагнули, щоб наша культура прозвучала не як фольклорно-шароварна. Щоб світ знав, що в нас є не лише Чорнобиль, розвалена економіка, уряд-жебрак. Пишалися, що оркестр "Україна" сприймали й знову запрошували. Було нам по 30 років, майже безхатченки, але мали надмету: грати краще за всіх, прославляти батьківщину.
Максималізм довів нас до міланської La Scala.
Україна, ніяк не вкладає у свій імідж. Це роблять ті, хто запрошує наших музикантів на гастролі – оплачує, перельоти, готелі, надає найкращі концертні майданчики.
2 
1
Коментарі