150 видавництв представили новинки на VIII міжнародному фестивалі "Книжковий Арсенал". Тривав у Києві з 30 травня по 3 червня. Черга на вхід сягала півкілометра. Захід відвідали

понад 50 тисяч людей

30 травня

17:56

– Бабченко живий? Дуже хочу, щоб це була правда, – каже правозахисниця і письменниця Лариса Денисенко, 44 роки.

Новину повідомили на сцені "Книжкового Арсеналу", де вона бере участь у дискусії "Як говорити з дітьми на складні теми". Поруч сидить шведська дитяча письменниця Ева Суссо.

– До смерті ніколи не можна звикнути, – говорить Лариса Денисенко. – Свого часу начиталася літератури з описами подвигів піонерів-героїв у роки Другої світової. Постало питання: що може витримати моє тіло, коли примушуватимуть зрадити? Пробувала заганяти собі голку під ніготь, щоб зрозуміти, чи витримаю. Не хочу, щоб література спонукала дітей експериментувати з болем. Важливо створити простір довіри – вдома, у школі, щоб діти не боялися запитувати що завгодно. Часом ці запитання дуже несподівані й доводиться викручуватися. Але це означає, що тобі довіряють.

 

– Мої троє дітей цікавилися, що відбувається після смерті, чи є Бог, – каже Ева Суссо, 62 роки. – Зазвичай говорила їм, що не знаю. Якщо вчимо дітей, що знаємо все, – ми брешемо. Краще хай вони розуміють: дорослі теж можуть чогось не знати. Але важливо, щоб діти переживали якісь страшні моменти саме через літературу. З книжкою в ліжку вони почуватимуться в безпеці.

19:25

– Мандельштам писал жене: "Надя, ты ничего не понимаешь. Только в России так высоко ценят слова, что за поэзию убивают". У нас сейчас за слова тоже убивают, – каже кримськотатарський історик і телеведуча Гульнара Бекірова, 50 років, на дискусії "Майбутні слова".

Кілька годин тому стало відомо, що смерть журналіста Аркадія Бабченка спецслужби інсценували.

– Этот хеппи-энд отнюдь не настолько хеппи. Эйфория, что наш друг жив, не отменяет того, что заказ – был, заказчики – были. И мы как жили в эпоху войны, так и живем. Для меня она началась 27 февраля 2014 года. И я тогда поняла рассказ мамы. 22 июня 1941-го ей было 7 лет. Она говорила: "У меня в душе образовалась тяжесть войны. И она прошла, только когда война закончилась". То же самое можно сказать и сейчас. Истина недостижима. Мы можем к ней только стремиться и перебрасывать мостики. Много аллюзий с теми страшными периодами в нашей крымской истории сегодня очень заметны. Но история учит только тех, кто умеет анализировать, соотносить, сравнивать – прошлое и современное. История никогда не повторяется буквально. Но все равно имеет некий воспитательный момент для людей умных. Наше 5 марта 1953 года (день смерті Сталіна. – Країна), надеюсь, не за горами. История должна повернуться вспять.

– Знаю у Львові сім'ю вимушених переселенців із Криму, – продовжує ведуча дискусії Ольга Муха, 37 років. – Познайомилися, коли з Іреною Боровік (польська релігієзнавець і соціолог. – Країна) проводили дослідження виселення. Там була трагічна й дивна історія: вони не їли абрикосів – діти, внуки. А я приїхала до них із великим кульком абрикосів на гостинець. Вони аж відсахнулися. Пізніше, коли ми вже записали біографічні інтерв'ю, підходить їхня бабця: "Приберіть абрикоси". – Чому? – "Коли з Криму татар виселили в Середню Азію, там у нас кидали камінням. Ніхто не хотів брати на роботу. Півроку виживали за рахунок того, що їли й сушили абрикоси".

20:07

– Ситуація з Бабченком не унікальна, – каже письменник Андрій Курков, 57 років. Презентує роман "Серые пчелы". Один із його героїв живе у "сірій зоні" й рятує своїх бджіл, відвізши подалі від війни. – Найвідоміша сталася 1982 року, коли румунський диктатор Ніколае Чаушеску замовив убивство письменника-дисидента Вергілія Тенасе в Парижі. Тоді той три місяці "був мертвий" – перед тим, як "воскреснути".

31 травня

16:45

Дівчинку Аббу запроторили у в'язницю, бо має синдром Дауна. Її єдиним другом стає блакитний песець. Такий сюжет роману "Дитя землі" ісландського письменника Сйона, 55 років. Він писав тексти співачці Бйорк.

– Блакитний песець приносить справедливість у життя Абби, з якою обійшлися дуже погано, – каже письменник. – Це казкова історія, що відбувається у ХІХ столітті. Я черпав багато образів з ісландської міфології. У легендах лис – це хитра, підступна істота. У книжці перевертаю ролі догори дриґом: у мене песець – на боці добра. В Ісландії є давня традиція бачити реальність як магічне місце. Ми вважаємо, якщо людина змогла вигадати щось, то воно вже існує. Коли тварина раптом починає говорити, то це – продовження реальності. Коли з'являється Абба, суспільство постає перед вибором: прийняти її з добром чи відштовхнути.

38 років в Україні не виходили переклади з ісландської. Роман "Дитя землі" з'явився у житомирському "Видавництві".

– Твір зачіпає чутливу тему – ставлення до дітей з інвалідністю, – каже перекладач з ісландської 33-річний Віталій Кривонос. – Я спілкувався з людьми, що мають синдром Дауна. Завжди обурювався, чому до них так паскудно ставляться. Навіть в Ісландії ситуація почала покращуватися лише останні 20 років. А в давні часи таких дітей виносили на скелі.

1 червня

18:00

– Виставляю свої вірші в мережі. Лайки збуджують і додають сил, – каже поет Юрій Іздрик, 55 років. – Це добре, бо організм уже старенький, нікудишній. В силу відлюдницького способу життя Facebook – ритуал. Єдина соціалізація, бо я не спілкуюся з людьми. Навіть відвикаю говорити.

Іздрик сидить на вуличній сцені в темних окулярах. Презентує книжку "Ліниві й ніжні". Зібрав найкращі та найновіші вірші. Вийшла у видавництві "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА".

– Людина – тварина стадна. Має потребу демонстрації своїх можливостей, тому я люб­лю читати публіці. Враження від книжки і бажання її гортати часто від тексту не залежать. Страшенно люблю Борхеса. Маю його видання в чорній шкірі зі скромним срібним тисненням. Відповідає тим загадковим візіям, про які часто пише автор.

19:15

– Книжка, серед іншого, розповідає про менталітети. А я не вірю в них, – 52-річний боснійсько-хорватський письменник Міленко Єрґович презентує переклад свого "Іншалла, Мадонно, іншалла". Мусульманський вигук "іншалла" означає смирення перед волею Аллаха. – Але фактом лишається те, що менталітети існують. Герої "Іншалли" – дуже ірраціональні та парадоксальні люди. Ті, хто смертельно закохується і має фаталістичний світогляд.

Балкани – місце, де в дуже небезпечний спосіб змішані різні ідентичності. Водночас присутні ненависть і любов. Балкани є місцем одночасної ненависті й любові, що народжуються з однакової причини. Абсолютно однаковими є причини, чому люди на Балканах убивають і пишуть сумні пісні. Література живиться людським горем. Живе з пороків, збочень. Немає великих романів зі щастя й любові. Так само – кіно. Хоч Голлівуд і вигадав культуру хеппі-енду, але навіть американські фільми наповнені сумом і болем. На жаль, доводиться констатувати, що війна ніби створена для літератури.

 

2 червня

13:25

– Інтелектуали мають право вимагати і від держави, і від суспільства руху назустріч одне одному. Ця взаємодія має бути побудована на процедурі. Як тільки будуть обов'язкові дії – всі муситимуть враховувати наукові та історичні знання, – каже віце-прем'єр із питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цинцадзе, 45 років, під час дискусії "Роль інтелектуалів у формуванні публічної політики".

Письменниця Оксана Забужко, 57 років, заперечно хитає головою й каже:

– Олександр Сушко в серпні 2008 року написав аналітичну прогностичну статтю "Україна наступна". За кілька днів після початку російсько-грузинської війни. В ній докладно пояснено, як Росія нападатиме на Україну, як починатиметься це з Криму. Весь сценарій, в якому ми з 2014 року. А тепер підніміть руки ті, хто її пам'ятає.

В залі на 50 осіб підняли руки двоє.

– От вам і відповідь про вплив інтелектуалів на публічну політику в Україні. Крім посередницького класу, який має перекладати стратегії інтелектуалів на мову практичних дій, потрібна така штука, як ресурс. В інформаційному суспільстві він забезпечується медіаполем. І якщо не контролюється цією ж країною, то воно посічене. Виставлене таким чином, щоб ми не чути одне одного. Результат: деградація політики як такої. З 2000-х почалася підміна національних інтересів інтересами електоральними – виграємо вибори, а там хоч трава не рости. Глобальна дезінтелектуалізація публічної політики, розрахунок на ідіота, короткі лозунги, звучні вислови. Умберто Еко такий стан назвав карнавалізацією – розрахунком на інфантилів і постійну забаву. Перетворенням політики на видовище. Висміюванням виступів політиків, дурнуватих висловів. На поверхні вас розважають. Насправді ж вами маніпулюють і не сприймають всерйоз.

16:45

– Коли людей мучать докори сумління – їм хочеться розповісти те, чого раніше нікому не говорили, – каже літературознавець Ірина Старовойт, 42 роки.

Створила проект "Життєві історії". Це записи розповідей пересічних людей. Одна з них – Юзефа Буйдо. Її, 72-річну, радянська влада 1940-го депортувала до Казахстану. Юзефа написала трьом донькам 25 листів.

– Сюжет розгортається навколо швейної машинки "Зінґер", що належала Юзефі перед депортацією. Дала її в тимчасове користування невістці, – продовжує Ірина Старовойт. – У перших листах Юзефа просить нізащо не продавати машинку. Мусять чекати, доки мати повернеться. В останніх листах змінюються тон і суть: машинку треба продати за 500 рублів – і прислати матері гроші. На спецпоселенні їй бракує коштів на все – на ліки, опалення, оплату за житло. Тоталітаризм був націлений зневажити цінність людського життя. Немає людини – немає проблеми. Листи Юзефи показують, що приблизно так подумала і її родина. Заспокоїлися на тому, що мати, напевне, не виживе. Не шукали можливостей допомогти їй. З другого боку – в листах Юзефи нема жодного особистого запитання: "Як ви живете? Чи народилися діти? Чи вам вистачає на прожиття?" Такі мікроісторії показують загальну картину наслідків сталінських репресій.

19:30

– Ув'язнені українки потребували творчості, – каже 48-річна історик Оксана Кісь, авторка книжки "Українки в ГУЛАГу".

Розповідає про терапевтичні ефекти культури в кризовий час.

– Досліджувала поведінку жінок у надзвичайних обставинах, які не можна розв'язати швидко. В ГУЛАГу вони були обмежені в можливостях і ресурсах, терпіли різні форми насильства. Щоб не стати пасивними елементами табірного механізму, жінки винаходили й застосовували малопомітні, ненасильницькі практики, що давали можливість чинити спротив дегуманізації. Їхня творчість здебільшого базувалася на українській культурі. Співали, вишивали. Це давало змогу зберігати національну ідентичність і не рвати духовний зв'язок із батьківщиною. Поширеною практикою в таборах було переказування по пам'яті класичних творів.

Попри всі трагедії, травми, страхи українці здобули незалежність, знайшли засоби, сили, ресурси, щоб виборсатись із насильницьких ситуацій.

3 червня

18:34

– Що стається з літератором, коли він працює з війною? – Оксана Забужко запитує хорватську письменницю 68-річну Славенку Дракулич.

– Написала 13 чи 14 книжок на цю тему. Психологічно це складно, бо зазвичай ототожнюю себе з героїнею і часто – жертвою, – каже Дракулич.

Говорять про український переклад книжки "Вони б і мухи не скривдили". Для її написання Славенка Дракулич спостерігала за засіданнями Міжнародного кримінального трибуналу в Гаазі щодо воєнних злочинів у Югославії.

– У цій книжці слово оголюється до свого температурного максимуму, – каже Оксана Забужко. – Певною мірою це автобіографічно. Авторка не відділяє себе від своїх героїв – злочинців, яких намагається зрозуміти як людина, котра походить із тої самої країни, соціальної групи, середовища. У неї немає позиції відчуження. Вона каже так, як уявляє. Так, мовляв, я розумію, чому донька Ратка Младича (сербський генерал, військовий злочинець. – ­Країна) наклала на себе руки, чому вона не могла поговорити з батьком після всього того, що довідалася про нього. Так, я сама донька балканського офіцера, я знаю. Знаю, яка атмо­сфера в цих сім'ях. Знаю, звідки взялась зачіска Міри Маркович (дружина Слободана Мілошевича. – Країна). Цю частину її художнього та людського дослідження вважаю геніальною. Скільки років я кричала про те, що ХХІ століття буде століттям жіночих фашизмів. У книжці Славенка зафіксувала його провісників. Злочини Мілошевича – це більшою мірою злочини його дружини Міри Маркович. Портрет очароватєльной сексі-ґьорл, яка в 60 років ходить із бантіками і з прибамбасиками молоденької дєвочки й одночасно видає себе за інтелектуалку. І в якій Славенка бачить холодну цинічну соціопатку-маніпулянтку. З кого нам косплеїли Юлію Тимошенко, побачите тоді, коли прочитаєте ці портрети.

Це технологія. Міра Маркович пише: "Якщо жінка здатна зруйнувати найкращого чоловіка, якщо попри посередні здібності вона здатна використовувати кращих, аніж вона, людей, щоб стати успішною, то вона ввійде в нове століття як правителька". Ми говорили про жінку-жертву. А Славенка розпізнала жінку-злочинця.

×