Утретє пройшов фестиваль високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage. 20–26 серпня на території заповідника "Софія Київська" організували концерти, виставки, театральний перформанс, літературні дискусії та публічні розмови з лідерами думок і діячами культури
20 серпня
– Без Скорика цієї країни не було б, – представляє концерт "Присвята Мирославу Скорику" музикознавиця Любов Морозова, 38 років. – 1963-го він написав перший український твіст "Не топчіть конвалій" для колективу "Веселі скрипки". Одну з перших пісень нашої естради "Намалюй мені ніч" співали геть усі, в тому числі Софія Ротару. 1967-го створив музику до анімаційного фільму "Як козаки куліш варили". Із режисером Володимиром Дахном розробили стилістику героїв. Мультфільм авангардовий, смілий. Художники обманули систему. Про козаків на великому екрані у традиційному художньому жанрі навряд чи щось можна було зняти, а тут була можливість донести національну ідею. А ще – "Гуцульський триптих", музика до "Тіней забутих предків" Сергія Параджанова.
21 серпня
– Є стереотип, що Донбас розділений лінією розмежування, – каже режисерка Ольга Данилюк, 45 років. 24 вересня в Українському домі має презентувати спектакль Contact Line. – Насправді жителі регіону співчувають одне одному. Нема ненависті. Хочуть зшити свій край. У молоді не промиті мізки, як у нас кажуть. Не всім, хто залишився на окупованій території, імпонує тамтешня ідеологія. Є різні обставини.
У перший рік війни населення не мало там жодної підтримки. Я їздила Донбасом, люди розповідали про обстріли, покалічених, до яких ніхто не приїжджав на допомогу. Якщо хтось вважає, що вони самі накликали біду, то ці люди заплатили високу ціну. Це наш біль. Треба відчути його, прожити в мистецтві. Без цього не зможемо йти далі. Це спектакль-роздум. Учасники – молодь – демонструють, як бачать війну по різні боки фронту.
На галявині люди збираються послухати письменників Сергія Жадана та Ірину Цілик.
– Люблю Харків, – говорить Сергій Жадан, 46 років. – Приїхав туди 13-літнім. Є вдячність, що це місто прийняло мене. Для мене Харків – перехрестя, де хтось зі знайомих або народився, або навчався, або служив в армії, або сидів у тюрмі.
Протиставлення столичності Києва і Харкова штучне і неконструктивне. В останньому є секта адептів першої столиці. Вони слабо розуміють, що таке Україна 1919 року, не знають історії. Київ за різних обставин – як частина імперії чи столиця незалежної України – збирав ресурси, землі, притягував армії, свої і чужі. А Харків – місто-транзит, точка між Києвом, Москвою, Кавказом і Кримом. Географічно 40 кілометрів до кордону. Що накладає відбиток. Разом із тим має українську основу. Це передусім місто, де був відкритий перший на Лівобережній Україні університет. Багато процесів, які впливали на формування культурного, політичного поля країни, відбулися завдяки Харкову. Звідси пішов український націоналізм Миколи Міхновського (1873–1924 роки; харківський адвокат і політик, 1900-го написав брошуру "Самостійна Україна", підготував проєкт Конституції майбутньої незалежної держави. 1917-го став одним із засновників національної армії. – Країна). Харків і Львів – як два крила великого птаха, який рідко долітає до середини Дніпра. А Київ – серце. Це полюси. Намагніченість між ними тримає країну. Технологія протиставлення сходу і заходу запущена Росією 20 років тому. І вона ефективна.
Киянам гріх нарікати. Про Київ написали найбільші революціонери в літературі – Лесь Подерв'янський та Олесь Ульяненко. А Харкова бракує в літературі з 1937-го, коли розстріляли всіх, хто писав про це місто добре. Починаючи з Григорія Сковороди, потім – романтики ХІХ століття, література Червоного Ренесансу. Про Київ писати легше, бо там більше україноцентричне поле. Коли працював над романом "Месопотамія", розумів, що мої персонажі, найімовірніше, говорять російською. Відбувається злітературювання, і воно страшенно заважає. Це прекрасний засіб для модерних часів Хвильового, на початку ХХІ століття звучить недоречно.
– Київ постійно змінюється, як істота з багатьма обличчями, що повертається різними боками, – говорить 37-річна Ірина Цілик. – Для мене він стародавній і сучасний, гопник та інтелігент водночас. Це велике перехрестя всіх, місцевих і понаєхавших.
22 серпня
Камерний хор "Київ" виконує твори Валентина Сильвестрова. Зокрема прем'єру In Memoriam 2020 року. Композитор слухає в першому ряду.
– Це наче вулична музика, тільки шапки не вистачало, – жартує після концерту Валентин Сильвестров, 82 роки. – Заважали різні звуки, пролетів літак. Я змусив виключити відеооформлення сцени. Воно мало миготіти й дуже гуло. Цикл зроблено ще до карантину, до Дня пам'яті 8 травня. Прем'єра тоді не відбулася. Скомпонований із раніше написаних творів – Requiem, Lacrimosa, "Отче наш". Але виникає новий зв'язок.
– Досвід книжки мені перегукується з Донбасом, – каже поетеса 46-річна Маріанна Кіяновська, авторка збірки "Бабин Яр. Голосами". – Коли вмирає воїн, він має право на іменну пам'ять. Є меморіали. А жертви серед цивільного населення анонімні. На Донбасі їх уже 13 тисяч. Нам навіть не спадає на думку конкретизувати, що це за люди. Анонімність жертв мусить бути подолана. Головна місія людей на Донбасі – з'ясувати, що стало зі зниклими сусідами.
На тему "Голос місця як голос автора" розмовляють письменники Катерина Калитко й Артем Чех.
– Свідомо повернулася з Києва до Вінниці. Хотіла, щоб вона була на літературній мапі України, – каже Катерина Калитко, 38 років. – Вінниця – ґрунт, із якого росту. За 10 років місто зробило великий крок у плані оздоровлення атмосфери, позбуваня сірості та совковості. Загалом Поділля – перехрестя, де все перетинається і не затримується.
Багато змінилося, коли замість електрички пустили Інтерсіті. Врятувати і зшити цю країну може нормальне транспортне сполучення. Люди почали їздити на концерти, виставки, спектаклі. Місто засвітилося. Стало залученим у культурне життя. Виросли люди, які хочуть робити щось автентичне тут.
Щодо літературної традиції, то Михайло Коцюбинський – визнаний геній місця. Ігор Костецький менш очевидний. Василь Стус народився на Вінниччині, хоч і формувався на Донбасі. Немає вибудованого літературного канону Вінниці. Це і свобода, і прокляття. Я взялася за великий вінницький текст. І це ніби розфарбовуєш контурну карту для інших. Постійно думаєш, чому надати більшої ваги.
У моїй книжці Вінниця змальована в історичній перспективі, події відбуваються в 1913–1920 роках. Ми тепер повторюємо багато тодішніх патернів. Головне питання, що виникає перед героями: чому я, чому це місце, чи воно важливе? Досліджую, що набулося, що втратилося на початку ХХ століття.
Місто як категорія, явище, територія, продовжує бути важливим. Бо вимагає обрати якусь із пам'ятей. Визначитися, яка з них формує чи травмує найбільше. У мене є кілька улюблених прикладів, якими ілюструю пошуки себе посеред цих пам'ятей.
2017-го у Вінниці поставили перший в Україні пам'ятник Петлюрі на подвір'ї історичної будівлі. Належала сталеварному магнату Боруху Львовичу – єврею, родина якого підтримала українську революцію. Надала садибу під канцелярію головного отамана. Деякі люди зі специфічною оптикою вважають Петлюру антисемітом і зчинили ґвалт. Скаржилися у Всесвітній єврейський конгрес. Історія мала би бути про примирення, а закінчилася тим, що встановлення пам'ятника "фашисту Петлюрі" публічно засудив Путін. Тоді я зрозуміла, що це добрий монумент. Це історія про війну української та єврейської пам'яті, яка не знайшла спільного знаменника в банальній людській адекватності. Петлюра, у держапараті якого було міністерство єврейських справ, не заслуговував бути таврованим таким чином.
Є ще шедевральна історія – це війна української пам'яті з українською. Коли намагаємося осмислити самі себе, важливі моменти й больові точки. Площа біля обласного муздрамтеатру у Вінниці була ареною мітингів та зібрань. Тут прощалися з героями. Всю Революцію гідності стояв імпровізований гіпсовий бюст Шевченка на фанерному постаменті – класичний, суворий, з вусами і бровами. 2017-го неподалік встановили непоганий пам'ятник Кобзарю: нетиповий образ, молодий, із дітьми. Попросили забрати гіпсового Шевченка, щоб поставити муніципальний пам'ятник Небесній сотні – дерево з падаючими квітами. Громада обурилася. Мовляв, новий Тарас Григорович неправильний, а у них – намолений. Вийшла війна двох Шевченків. У місті жартували: раніше не знали, що вінничани так люблять Кобзаря.
– З 2002-го я – в Києві, а мої тексти – про Черкаси. Видобуваю із себе те, чим жив до 17 років, – каже 35-річний Артем Чех. – У місто дитинства намагаюся не їздити. Там багато демонів. Там час застиг. Боюся стати знову Чехом, який не розуміє, що відбувається навкруги.
"Район Д" – данина, подяка місту, що виховало. Написав у 2012–2015 роках. З літературної точки зору, Черкаси зручні. Безхарактерне, універсальне місто. Про таке можеш писати, вигадувати що завгодно. Все, що ми знаємо, – це земля Богдана і Тараса. Повертатися до гайдамаків чи холодноярців мені було нецікаво. Пишу про Черкаси з пам'яті, не відтворюючи нічого суперунікального. Лише досвід, який стосується мене як людини.
24 серпня
– Молоде покоління інакше ставиться до особистого й навколишнього простору, – каже мистецтвознавиця Ліза Герман, 32 роки, в публічній розмові з підприємцем, співзасновником Bouquet Kyiv Stage 62-річним Євгенієм Уткіним. Спілкуються про тренди 2020-го. – Люди починають інакше мислити й робити, а не просто говорити. Під впливом відкритих кордонів, моди. Наприклад, з'явилася практика екологічного побуту серед київських хіпстерів. Для цього покоління якість життя – це вже не машина й дорогий телефон, а подорожі, можливість вільного пересування, потреба сходити на виставку.
Одне з найцікавіших явищ у Києві за останні роки – це рейв-культура. Розцвіла після Майдану, як у Берліні 1990-х після падіння стіни. Рейв – це святкування свободи бути собою, виглядати й рухатися, як хочеш. При вході на вечірку заклеюють камери телефонів, щоб не було можливості знімати й люди почувалися розслабленими. Ідеться не про заборону, а про культуру поведінки. Це покоління 20-літніх навчилося поважати простір, приватність навіть у тисячному натовпі.
Цих інтелігентів 20–35 років умовно п'ять тисяч на Київ. Але вони здатні залучати до своїх практик інших. Примножувати досвід.
4 
35413
Коментарі