Дитячу книжку "Політика для початківців" подарували президенту України 41-річному Володимирові Зеленському на IX "Книжковому Арсеналі".
22–26 травня Міжнародний фестиваль пройшов у Києві
Середа, 22 травня
18:40
– Чому ми не маємо повного видання творів Михайла Драгоманова? – запитує літературознавець, професор Гарвардського університету 75-річний Григорій Грабович. Бере участь у круглому столі "Персона і текст: як писати нову текстологію, нове джерелознавство і нову біографістику". – Є університет імені Драгоманова, але творів його немає. Це величезна провина і тягла неадекватність. Тривають роки незалежності, а до того 70 літ сов'єтизму. Тобто майже століття.
Михайло Павлик на смерть Драгоманова 1895-го написав: "Ми, твої учні, клянемося перед твоєю пам'яттю, що твої твори видамо". Досі немає. А він – найбільший наш мислитель XIX століття, дядько Лесі Українки, батько з'єднання двох Україн. Ідея соборності великою мірою – драгоманівська.
– Текстологія в Україні застряла на рівні 1960–1980-х, – каже літературознавець Олесь Федорук, 52 роки. Він відповідальний редактор проекту повного видання творів Пантелеймона Куліша. Четвертий із 40 запланованих томів має вийти восени. – Практично вся українська класика, з якою працюють літературознавці, – радянські видання. Галузь занепадає. У нас вже не так багато фахівців залишилося. А у вузах дисципліна майже не викладається. Це шлях у нікуди. Ми не переможемо Росію без культури й науки.
Четвер, 23 травня
15:41
– Що зазвичай чує людина перед тим, як її вб'ють? – 34-річний Артур Юркевич із Латвії зачитує перше речення з книжки "Захоронена лоза". Написав її на основі спогадів свого грузинського друга.
У серпні 1992 року Малхаз Джаджанідзе вступив на хіміка в Тбіліський університет. Приїхав у рідне село Алахадзи, що на березі Чорного моря – між Гагрою і Піцундою. Хоче провести останні дні з родиною. Якось снідає вдома сам. Раптом на подвір'я заходять кілька автоматників. Абхазці за підтримки росіян почали війну проти грузин. Учорашній школяр Малхаз і троє друзів тікають із полону. Горами декілька тижнів добираються до російського Адлера. Звідти дістаються на неокуповану частину Грузії, одного з хлопців убивають, за сюжетом.
– Бути вільним – завжди складно, – продовжує Артур Юркевич. Письменник добре володіє російською, але пропонує спілкуватися англійською. – Це у підручниках історії кожен збройний конфлікт має дату початку й кінця. Для тих хто пережив війну, вона не закінчується.
Артур Юркевич і Малхаз Джаджанідзе познайомилися 2009 року.
– Живу в Ризі. Своєму другу-українцю Назару Жидкевичу, який тоді працював у Латвії, сказав, що лечу в Тбілісі. Хотів поспілкуватися зі сценаристом фільмів Георгія Данелія "Міміно", "Кін-дза-дза!" Резо Габріадзе. Товариш каже: "У Грузію треба їхати лише в гості". Дав контакти Малхаза Джаджанідзе. Той попросив мене прислати фото. "Хочу бачити очі свого гостя", – пояснив. Так почалася наша дружба. Малхаз через якийсь час у розмові згадав свою юність в Абхазії, війну. Я зрозумів, що його історію мають знати в усьому світі.
П'ятниця, 24 травня
19:11
Книжку "Ялта. Ціна миру" професор Українського наукового інституту Гарвардського університету 61-річний Сергій Плохій написав 2010-го. Розповідає про зустріч Йосипа Сталіна, Франкліна Рузвельта і Вінстона Черчилля у лютому 1945-го в Лівадійському палаці в Криму. Лідери СРСР, США і Великої Британії обговорювали світовий лад після війни.
Автор використав розсекречені радянські документи, неопубліковані щоденники, листи й протоколи зустрічей.
– Одним із перших читачів був американський політолог Збіґнєв Бжезінський, – згадує Сергій Плохій. – Він написав у передмові, що та ситуація подібна до сьогоднішньої. Тільки треба Польщу замінити на Україну, а Сталіна – на Путіна. Ялта є своєрідним міфом: що великі держави можуть розпоряджатися долею меншої. Йдеться про Польщу, майбутнє якої тоді обговорювали. Україні конференція дала західний кордон, вихід на міжнародну арену, появу місії в ООН. Але Ялта не є символом поділу світу, бо держави не домовилися остаточно. Був ще Потсдам, де Америку представляв уже президент Гаррі Трумен. Цим я й закінчую книжку. Сьогодні Ялтинська конференція найбільше паралелей має з Мінськими домовленостями. Але є різниця: про Україну не говорять без її присутності, як це було з Польщею.
19:20
На великому екрані висвітлюється головна сторінка порносайта Рornhub. На бізнес-сцені триває дискусія "Чому шоу-бізнес поглинає політику?"
– 5 червня в Данії відбудуться парламентські вибори, – водить курсором по сідницях, грудях й інших частинах оголених тіл 54-річний Зураб Аласанія, голова правління Національної суспільної телерадіокомпанії України. – Йоахім Б. Олсен із Ліберального альянсу сподівається, що реклама на порносайті дозволить йому перемогти. Політик знає, де "зависає" його потенційний виборець.
– Джордж Орвелл боявся, що заборонять книжку, – долучається до розмови Тетяна Микитенко, 37 років, засновниця блогу про агресивний несмак українського бомонду ragu.li. – Інший англійський письменник Олдос Гакслі ще у 1930-х застерігав, що в майбутньому не буде причини цього робити. Бо не буде нікого, хто хотів би її прочитати. Передбачав, хто дасть так багато інформації, що людство обмежиться пасивністю та егоїзмом. – Нас об'єднують історії. І перемагає той, чия найцікавіша. Розваги приваблюють людей більше, ніж факти.
Політики перейшли у стадію, коли готові залічити вау-фактор, щоб привернути до себе увагу. Виграв Зеленський – перемогли ті больові точки, на які тиснула його команда, щоб змусити людей прийти і проголосувати. Фактично жоден виборець Зеленського не зможе пояснити об'єктивно, чому він віддав голос коміку. Це питання не політичного продукту. А болю, що живе всередині споживачів, які цей продукт купують.
– Шоу-бізнес і політика завжди йшли поряд, – каже журналіст Дмитро Крапивенко,
40 років. – Пихаті політики заради досягнення мети готували собі різного рангу представників шоу-бізнесу для концертів-агіток, партійних списків. Такі парадигми співіснували багато років. А тепер кожен політик вимушений бути шоуменом. Найяскравіший приклад – дебати на стадіоні, коли Петро Порошенко прийняв цей виклик. Що тепер відбувається? Кожен політик вважає, що чим більше він буде подібний до Зеленського, тим швидше до нього прийдуть люди.
Вірю, що цей цикл мине і ми опинимося в іншій парадигмі, можливо – впорядкованішій, виваженішій. Звідки така впевненість? Усі люблять говорити, що технології змінять наше життя, але треба думати, в який спосіб. Ці зміни мають орієнтуватися на те, щоб створити розумнішу людину. Тому треба розвивати в собі критичне мислення, щоб орієнтуватися в інформаційному просторі. Це питання виживання.
20:08
– Алкоголь – це драйвер нашої цивілізації та еволюції. Завдяки генетичній мутації 80 відсотків алкоголю перетворюється в людини на енергію, – каже британський письменник Марк Форсайт, 42 роки. Написав "Коротку історію пияцтва". Наводить факти і власні гіпотези, як спиртне вплинуло на історію та культуру різних народів. – П'ють з різною метою: щоб потоваришувати, підписати контракт, повеселитися, – продовжує. – Дивна культура пияцтва у японців. Ти маєш напитися перед очима боса, щоб наступного ранку було соромно. Це такий публічний ритуал. Так само робив Сталін із членами Політбюро. Не можна бути тверезішим за начальника. 1914-го Микола ІІ заборонив горілку, й за кілька років росіяни розстріляли свого царя. Біднота протверезіла і побачила, що відбувається в країні. 1985-го стартувала антиалкогольна кампанія в Радянському Союзі, і невдовзі він розпався.
– Чому ви на презентації п'єте воду? – запитують Форсайта.
– Бо не дали вина. На першій публічній презентації книжки я так нервував, що взяв пляшку віскі і потроху її випив. Не пам'ятаю, чим закінчилася ця зустріч.
Субота, 25 травня
14:00
– Сценарій до фільму "Чорний ворон" написав Тарас Антипович. Узявся екранізувати режисер Тарас Ткаченко. Головну роль виконує Тарас Цимбалюк. Ви зрозуміли, що не Тарасів до знімальної групи просто не брали, – каже письменник 67-річний Василь Шкляр під час зустрічі з командою стрічки за його однойменним романом. – Але ми зробили виняток для Павла Москаля, бо в нього актуальне прізвище і він грає найстрашнішого гайдамаку.
Неділя, 26 травня
15:10
– Це одна з головних книжок "Арсеналу", – видавець Іван Малкович, 58 років, презентує роман-антиутопію "Далекий простір" Ярослава Мельника. Написану 2013-го книжку перевидали у видавництві "А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га". – Автор живе в Литві та Парижі, раз на рік приїжджає до Києва. Роман став книгою року-2013, отримав Премію Валерія Шевчука. Ми внесли лише косметичні зміни. Це один з найкращих українських романів останнього десятиріччя. Якщо хтось захоплюється творами англійця Джорджа Орвелла, то це не гірше.
– Хтось читав? – запитує 60-річний Ярослав Мельник. У залі піднімаються дві руки.
– О, то добре, що перевидали. Свого часу мав розголос, а потім його забули, – продовжує автор. – У романі йдеться про світ незрячих. Головний герой несподівано починає бачити, але реальність жахлива. Йому не вірять, вважають божевільним. Хочуть лікувати, накладати на очі пломби, щоб став "нормальним". У системі світу незрячих немає далекого простору, який у мене символізує велич духу. Є лише близький, що можна відчути. Це метафора того, що наш світ складається з фейкової реальності. І є внутрішнє "третє око", яке бачить істину. Той, хто постає проти брехні, виходить із цієї системи, стає для інших ненормальним.
17:34
Із 20 квітня по 22 червня 1945-го берлінська журналістка 34-літня Марта Хіларс вела щоденник у плюндрованому Червоною армією місті. Жила без їжі, електрики, газу й води. Її записи стали основою книжки "Жінка в Берліні", вийшла у видавництві "Комора".
– Переживши кілька зґвалтувань, вона могла описати це все, – говорить перекладачка Роксоляна Свято, 36 років. – Коли у 1950-х роман вийшов друком у США і Британії, то викликав неприйняття суспільства. Марта вирішила не друкувати його під власним ім'ям, доки жива. Вдруге роман з'явився в Німеччині 2003-го. І сприймався не як історія сорому, а як талановитий текст, фіксація болючих сторінок історії. Марта подорожувала Європою, знала російську мову. До війни захоплювалася Радянським Союзом, побувала в Москві. Побачене її розчарувало, вона поїхала вчитися у французьку Сорбонну. Після війни вийшла заміж і переїхала до Швейцарії, де прожила до 90 років. Це її особиста історія і водночас доля тисяч жінок, які пережили подібне.
– Не тисяч, а мільйонів, – поправляє письменниця Оксана Забужко, 58 років. – За підрахунками, кількість жінок від 8 до 80 років, які жили в Угорщині та Німеччині й зазнали групових зґвалтувань радянськими солдатами, – понад чотири мільйони. Багато померли від перелому хребта. Навіть Олесь Гончар, коли був на фронті у складі Червоної армії, згадує, що не міг зосередитися, бо в повітрі стояв вереск ґвалтованих жінок. Це саундтрек війни.
– 10 років тому я заприсяглася, що донесу ці щоденники в Україну, – продовжує Забужко. – Це – золотий фонд мемуарів Другої світової. В одному ряді зі щоденниками Анни Франк (єврейська дівчина 25 місяців разом із сім'єю переховувалася в окупованому нацистами Амстердамі. – Країна), Віктора Клемперера (сина рабина із Дрездена від гітлерівців врятували селяни. – Країна) та Мічіхіко Хачійя (японська лікарка, що пережила атомне бомбардування Хіросіми. – Країна). Розкриває тему "переможної ходи" Червоної армії по Європі через тіла зґвалтованих жінок. І сьогодні в Росії ще говорять, що "хотят повторить".
18:32
Літературознавиця Софія Філоненко, 44 роки, розповідає про тренди української масової літератури.
– Головне – це її поява і стрімкий розвиток. Бо років 30 тому ми не могли говорити про існування в нас повноцінного книжкового ринку. Не було літературних конкурсів, шкіл, рейтингів, премій, "Книжкового Арсеналу", Форуму видавців. За цей час нарешті сформувалася індустрія. В будь-який час бідні й багаті хочуть читати про вічне – кохання і смерть. Тому жанрова література завжди має попит. Завдяки глобалізації, сучасним технологіям є тенденція до культурного, географічного розмаїття. Завжди цікаво читати про екзотику. Українці традиційно одержимі своєю історією. У нас минувшина є всюди: у любовному романі, детективі. Бо нас хвилює ідентичність: хто ми.
Про українську літературу 1920-х додає дослідниця 42-річна Ярина Цимбал:
– Правильніше говорити – популярна література. Бо у 1920-х масовим письменником був Остап Вишня, а популярні – це ті, кого я перевидаю в серії "Наші 20-ті". Із тиражами Вишні ніхто не міг зрівнятися, бо його тексти міг читати кожен, хто закінчив курси ліквідації неписьменності. Незалежно від віку. Загальний наклад його примірників сягнув мільйон. Чому тоді був такий розквіт літератури? До 1920-х українська література була заточена на сільську тематику. З освоєнням міста з'являється популярна література урбаністичного характеру. Окрім державних видавництв, було багато приватних. Їхній бізнес залежав від успіху книжок. Тоді видавали любовні романи, детективи, дуже запитаними були подорожні репортажі. Популярні жанри були і пізніше. Наприклад, міліцейський роман – в 1960–1970 роках. Але тоді тиражі визначали видавництва.
5 
35413
Коментарі