КНИЖКУ "МРЕЦЬ У БУНКЕРІ" АВСТРІЙСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК МАРТІН ПОЛЛАК НАПИСАВ ПРО ВЛАСНОГО БАТЬКА-ГЕСТАПІВЦЯ. У ВЕРЕСНІ ПОЛЛАК БУВ ПОЧЕСНИМ ГОСТЕМ ЛЬВІВСЬКОГО ФОРУМУ ВИДАВЦІВ
Чому вирішили написати про батька?
– Йдеться про мою родину. Почав писати, коли мені було вже за 60. Зачекав із друком, доки помре мама, бо ця історія належить їй. Вона дуже любила батька й не хотіла, щоб я розповідав про нього. У книжці вона стоїть в тіні. Важко було писати про тата, але я його не знав.
Обов'язково письменнику бути відстороненим?
– Це кожен собі обирає. Писати було неприємно. Що довше шукав про батька в архівах, то більше було боляче. Книжка все одно не закінчена. Я й далі отримую інформацію про мою родину. Ці факти дуже неприємні. Але я не захищаю, однак і не наговорюю на неї. Хотілося спокійно й об'єктивно написати цю історію. Важливо зрозуміти корінь зла. Як дійшла родина до цього, що почалося ще до народження мого батька. Це була довга, логічна дорога від націоналізму до націонал-соціалізму.
Звідки це взялося в німців та австрійців задовго до пропаганди Гітлера?
– Цей перехід почався у ХІХ столітті. Повсюди в Європі. Конфлікт між Польщею й Україною був такий же. Мій вітчим ходив із Гітлером в одну школу. У них був учитель історії з такими ж німецькими поглядами і пропагандою. Цей дух націоналізму поширився також на Францію і Польщу. Але багато залежало від Першої світової війни. Для Німеччини вона стала травмою поразки. Німці казали, що насправді не програли війну.
Зараз подібні думки є в Угорщині. Прем'єр-міністр Віктор Орбан заявляє, що їй належить Закарпаття (в травні 2014 року висловився про потребу для угорської меншини Закарпаття подвійного громадянства та автономії. – "Країна"). Європейці не переросли той час. Це ж бачимо на нинішній поведінці Путіна. Тому важливо добре знати історію.
Але для багатьох це – болючі рани.
– Треба говорити і про біль. Природно, що я хотів би захистити свого батька. Але вирішив нічого не приховувати і не прикрашати. 1944 року під час Варшавського повстання він керував зондеркомандою. А я потім там навчався. Вперше поїхав у Польщу 1966-го. Через 22 роки після того, як мій батько робив там погроми. Зовсім мало часу минуло, але це вже була інша Польща. Це показує силу європейської культури. Мене приймали дружньо. Я вже не був сином злочинця, а тим, хто цікавиться літературою.
Як Австрія загоює цю рану?
– Австрія довго мовчала. Відкрито говорити про цю історію почали від середини 1990-х. Перед цим президентом країни обрали Курта Вальдгайма, який уже побув генсеком ООН. Йому приписували співпрацю з нацистами в минулому. Він не був злочинцем, але не казав усю правду про Другу світову війну. З того часу й почалася дискусія про минуле Австрії. Але говорять на цю тему менше, ніж у Німеччині.
Чому?
– Соромно. Австрійці кажуть, що були першими жертвами війни. Австрії вдалося замилити очі світу, що Гітлер належав до Німеччини, а Бетховен – до Австрії (Гітлер в Австрії народився, а Бетховен – помер. – "Країна").
Тому в неї зараз особливе ставлення до України?
– Австрія – єдина після анексії Криму прийняла у себе Путіна як гостя і зустріла його оваціями. Ніяких санкцій щодо Москви не застосовує. Тільки веде діалог. Австрія робить бізнес із Росією, бо там є наші банки. І ми звідти отримуємо газ. Австрія також колись була імперією. Тому наче розуміє біль іншої імперії, що перестає нею бути. В Австрії неправильно розуміють історію України. Досі запитують, чи існує українська мова, чи це лише малоросійський діалект. Хоча за Австро-Угорщини в парламенті було кілька українських депутатів. У Відні тоді діяли українські видавництва, журнали. Зараз цього нема і про це забули. Якраз наш Зиґмунд Фройд багато писав про це витіснення. Австрійці є майстрами з витіснення, забування минулого.
У нас часто порівнюють Путіна з Гітлером.
– Австрія не розуміє і не хоче розуміти ситуацію між Україною та Росією. Можна провести паралелі між анексією Криму і аншлюсом Австрії чи окупацією Судетів. Але люди просто хочуть робити з Росією бізнес. Ми не визнаємо це агресією, бо не гарно робити бізнес із непристойними. Тому Путіна не називають злочинцем. Це криза моралі в Австрії. Часом кажуть, що Східна Україна має перейти до Росії. Питаю: "Чому? Адже наш Тіроль (історична область у Східних Альпах. – "Країна") не може належати до Німеччини". Якщо змінювати кордони, то де це закінчиться? Йдеться не лише про Україну, а цілу Європу.
Ви пишете про родину батька, що мешкала на території нинішньої Словенії. Німці мали конфлікт зі словенцями. Мовляв, ті своєю мовою наступають на німецьких дух. Подібну риторику мали й росіяни на Донбасі.
– Йдеться про пропаганду. Націонал-соціалісти завжди говорили, що ми хочемо себе захистити. Ми не нападаємо, а захищаємось. Це виправдання. Так було в Чехословаччині, Польщі, Словенії. Скрізь нібито хотіли захистити німців. Конфлікт між Словенією і Німеччиною був інакший, ніж зараз між Україною та Росією. Сталася Перша світова війна, і вже існувала Югославія. Тому між німцями і словенцями до зброї не дійшло. В Україні ситуація гірша.
До чого це може призвести?
– Путін хоче зміцнити свої позиції за рахунок конфлікту з Україною. Тому важливо, щоб Європа сказала: "Ми сильні". Бо конфлікт може поширитися далі. Наприклад, на Латвію, де є велика російська меншина.
Як українцям пережити цю травму війни?
– Потрібно вести діалог, зокрема за допомогою літератури. Письменниця Людмила Уліцька – приклад того, що є інші росіяни. А Путін не житиме вічно.
Між українцями та росіянами зараз багато ненависті.
– Стосунки між Україною й Польщею мали багато болісних конфліктів, наприклад, Волинська трагедія (обопільні українсько-польські чистки 1943 року на Волині. – "Країна"). Але польські письменники переважно мають проукраїнську позицію. В Європі про Україну дізнаються через Польщу. Росії треба відкрито говорити про Голодомор, його жертви. А вона не хоче.
Як за останній рік змінилися українці?
– Стали відкритіші.
Словенці обсаджували свої площі липами, німці – дубами
Як уживалися німці та словенці у словенському історичному регіоні Нижня Штирія розповідає у книжці "Мрець у бункері" Мартін Поллак. Регіон належав до Австро-Угорської імперії, із 1918-го перейшов до Югославії. Там мешкала родина Ґергарда Баста, батька письменника
У Нижній Штирії все поділялося за національною приналежністю і мовою: трактири й товариства, кредитні установи й школи, читальні, газети, розп'яття обабіч доріг і навіть церковні служби. Словенці обсаджували свої площі липами, німці ж – дубами. Обидві сторони нашорошено стежили, щоб не порушити невидимий кордон – кордон між мовами. Німці називали себе мовними прикордонниками. Це звучало войовниче, наче гуркіт грому.
Коли словенці наполягали на рівноправності своєї мови й вимагали двомовних написів на вулицях у Циллі чи Марбурзі, двох найбільших містах краю, їх називали "словенськими баламутами" або "перваками". Це слівце одразу зринало, коли словенці в німецькому трактирі розмовляли своєю мовою. Цього німецькі відвідувачі не терпіли, часто вдаючись і до фізичних засобів.
Німці вважали себе оплотом проти слов'янської навали, яких зусібіч зраджують і утискають: як уряд у Відні, так і католицька церква, яка на кожне священицьке місце присилає "слов'янського попа".
3 
1
Коментарі