Важко пригадати, чи Наталія Сумська грала таку заворожуюче страшну істоту
У нинішньому сезоні на сцені столичного театру імені Івана Франка з'явилися дві вистави, що справляють враження несподіваного прориву. Несподіваного – бо протягом кількох попередніх років театр жив, нагадуючи славний і потужний флот, що відстоюється у спокійній гавані, не виказуючи наміру відкривати нові моря й невідомі землі. І от з'явився "Коріолан" Вільяма Шекспіра в постановці Дмитра Богомазова і спектакль Сергія Маслобойщикова Verba за "Лісовою піснею" Лесі Українки – і в повітрі повіяло передчуттям інших вимірів і координат. Принаймні стало заново очевидно, що франківці – це таки провідна драматична сцена України
Дмитро Богомазов став головним режисером Національного театру менше року тому. "Коріолан" – його дебют на цій посаді. Раніше, як запрошений режисер, він з успіхом поставив тут Morituri te salutant! за оповіданнями Василя Стефаника й "Ліс" за п'єсою Олександра Островського.
Від нового головрежа зазвичай чекають чогось особливого. А оскільки Богомазов – першорядний майстер, ці очікування подвоювалися. При вступі на посаду він не робив "програмних" заяв чи обіцянок, просто взявся до роботи над Шекспіром. Насправді ж вибір цієї п'єси був відповіддю на виклики, що стояли перед режисером і театром.
Ця трагедія Шекспіра не така популярна, як, скажімо, "Отелло" чи "Гамлет", і за свою понад 400-річну історію ставилась нечасто. Принаймні Вікіпедія нараховує 20 версій, включно з кіношними. Отже, додати до цієї двадцятки свою версію – завдання почесне.
Але тут постає інший, складніший виклик. Не так давно Київ бачив "Коріолана" – оперну версію Влада Троїцького, показану восени 2014-го. То був перший рік війни на Донбасі, й трагедія Шекспіра стала враз стовідсотково актуальна. Адже Коріолан – давньоримський герой-полководець, якого за бойові заслуги перед батьківщиною римляни зробили сенатором. А невдовзі "з'їли" його, бо герой, що повертається з війни, часто нікому не потрібен. Він тут стає зайвий і незручний. Цю істину наше суспільство тоді відчуло гостро. Одначе вистава Троїцького не викликала особливого громадського резонансу.
Взагалі ж актуальність "Коріолана" – річ підступна й оманлива. Вона лежить нібито на поверхні й спокушає проводити між Шекспіром і нашим часом певні паралелі – скажімо, між давньоримськими сенаторами й нинішніми депутатами українського парламенту. Це здається тобі сміливим і навіть самоочевидним ходом. Та як тільки ти щось подібне зробиш – шекспірівська філософічність обертається дешевою публіцистикою. Тобто насправді "актуальність" тут – пастка для постановника. Дмитро Богомазов у своїй виставі зумів цю пастку оминути.
Він послідовно уникає злободенної упізнаваності, не робить того чи іншого давньоримського персонажа схожим на когось із наших політиків чи польових командирів. Костюми його героїв не прив'язані до конкретної епохи – одні архаїчні, інші сучасні. Мундир Коріолана, здається, скопійований з уніформи іспанського диктатора Франсиско Франко чи чілійця Піночета, а Менненій носить фрак Вінстона Черчилля зі знаменитою сигарою в зубах. Отже, все, що ми бачимо на сцені, відбувається не там-то й тоді-то, а всюди й завжди. Це теж упізнаваність – але така, яка вона у самого Шекспіра.
Простір сцени художник Петро Богомазов по всій ширині розділив величезною скляною перегородкою. Це нагадує сучасний аеропорт, де ти крізь скло бачиш, як злітають чи приземляються літаки. Все в цій конструкції добре продумано, припасовано, передбачено. Цією сценографією милуєшся, як добре сконструйованим механізмом сучасного дизайну. Власне, "аеропорт" тут не один, на фасаді щоразу міняються написи: "Рим", "Коріоли" чи ще щось. Це зроблено дуже по-шекспірівськи: за його часів не будували декорацій для різних місць дії, просто ставили таблички з потрібним написом.
"Коріолан" з'явився на сцені в самому кінці минулого року й устиг потрапити до списку претендентів на "Київську пектораль-2018". І був відзначений цією премією в кількох номінаціях: "За найкращу виставу великої сцени", "За найкращу режисуру", Остап Ступка – "За найкращу чоловічу роль другого плану". Втім, це той випадок, коли премію варто було розділити на двох – бо ролі Юнія Брута Ступки та Сіцинія Велута Івана Шарана задумані й зроблені як фантасмагоричні сіамські близнюки. Один неможливий без другого.
Зрештою, спектакль щедрий на яскраві ролі. Роль Коріолана по черзі грають двоє потужних і різних артистів – Дмитро Рибалевський і Олександр Форманчук. Наталія Сумська – в ролі Волумнії. Важко пригадати, чи коли-небудь раніше ця актриса грала таку заворожуюче страшну істоту: її Волумнія – і мати Коріолана, й водночас його смерть. Розкішні ролі у Богдана Бенюка – Менненій та в Олексія Богдановича – Тулл Авфідій. Здається, в цьому спектаклі нема кого зарахувати до розряду "та інші", тут блискуче зроблено навіть епізодичні ролі, як-от майже безсловесний офіцер Авфідія – Ярослав Гуревич або безіменні городяни, перший – Олександр Печериця чи другий – Віталій Ажнов.
"Коріолан" – можливо, перша доросла постановка 55-річного Дмитра Богомазова. Цю думку варто пояснити. Протягом усієї своєї режисерської біографії Богомазов вільно бавився з текстами найавторитетніших авторів, від Софокла до Стефаника. Та й того ж таки Шекспіра перевертав часом догори дригом – як у черкаській постановці "Отелло", де герої були схожі на істот із пластилінових мультиків. Усі до цих забав звикли, це вже сприймалося як почерк. І ось "Коріолан" – по-богомазовськи вигадливий і водночас по-франківськи академічний, у найшляхетнішому сенсі цього поняття. В цьому спектаклі франківці ніби піднялися (чи повернулися) на рівень свого "великого стилю". Деякі критики порівнюють цю роботу Богомазова з кращими постановками Сергія Данченка на цій сцені.
Наступний рік у франківців ювілейний – театр відзначатиме століття з дня створення. У планах на 100-й сезон – відновлення легендарної вистави Сергія Данченка і Богдана Ступки "Тев'є Тевель" за Шолом Алейхемом, режисер Дмитро Чирип'юк, у головній ролі – Богдан Бенюк. А Дмитро Богомазов ставитиме "Украдене щастя" Івана Франка, п'єсу, що багато літ була візитівкою театру і пов'язана з іменами видатних акторів і режисерів.
Сергій Маслобойщиков запитав себе: а що, коли "Лісова пісня" не казка, а правда?
Спектакль Verba з'явився на сцені франківців наприкінці березня нинішнього року. На афіші вказано: за мотивами драми-феєрії "Лісова пісня".
Режисер і художник 61-річний Сергій Маслобойщиков виступив тут у трьох іпостасях: постановник, сценограф і автор сценічної редакції хрестоматійної п'єси Лесі Українки.
Зміна назви пояснюється просто: латинське Verba означає "слово", а українською це звучить ще й як назва дерева. Мавка живе у вербі й у кінці туди ж повертається. Так воно і є у Лесі Українки. А в спектаклі verba = "верба". Рівняння не здається натягнутим, бо й у Лесі Мавка каже: "В серці знайшла я те слово чарівнеє, що й озвірілих в люди повертає". Власне, спектакль – і про це.
Версія Маслобойщикова сприйнята не всіма одностайно захоплено. Одначе спектакль вражає до щасливого оціпеніння тих, для кого "Лісова пісня" є одкровенням, досі до кінця не розгаданим. У цьому спектаклі є те, чого від "Лісової пісні" все життя таємно ждеш і вже не віриш, що це колись станеться, і от воно взяло й сталося.
Як це зроблено? Леся назвала свою п'єсу – драма-феєрія. А "феєрія" – це казка. Об ту "феєрію" спотикалося вже кілька театральних поколінь. Бо якщо це казка – то як зображати істот, що живуть у чарівному лісі? І як показати в усій поетичній красі сам ліс?
Навколо цього переважно й будувалися інтерпретації знаменитої п'єси вже 100 з гаком років. А Маслобойщиков немов запитав себе: а що, коли це не казка, а правда? Що коли всі оці мавки, русалки, лісовики, перелесники, потерчата – не казкові персонажі, а істоти, що реально живуть у тім світі, якого ми не вміємо чи не хочемо бачити?
І нам цей світ показують, але то не чарівний ліс, а те, що від нього лишилося. Картина жорстока й відверта: замість лісу перед нами склад пиломатеріалів або пилорама, де повно тирси. У тій тирсі, в тісному просторі поміж мертвих дощок і фанери, все й відбувається.
Там і Мавка живе, й усі інші.
Цей пейзаж – не Лісова пісня, а краще сказати – Пісня лісопилки.
Режисер перевернув п'єсу: в нього потойбічні персонажі дуже реальні. Згадаймо той епізод, коли Мавка мусить жати жито, а Польова Русалка просить цього не робити, бо вона в тім житі живе. Наївно? А у виставі це страшно: зрізати серпом жито означає – буквально! – зарізати Польову Русалку. Або ось ще: один із лісових духів скидає сорочку, а в нього на голій спині видно якісь написи, можливо, ті, що їх залишають на живих стовбурах туристи.
Отже, міфічні істоти тут гранично олюднені. А от люди, навпаки – непевні й невпевнені в собі, як Лукаш, у цій ролі – молодий актор Олександр Бегма. А часом вони навіть і не зовсім люди. Ось, приміром, Мати-Килина, цю здвоєну роль блискуче грає Анжеліка Савченко – в якийсь момент вона з'являється на сцені в образі розцяцькованого городнього опудала. Власне кажучи, мертвої ляльки, чиє завдання – лякати живих диких птахів.
Нам ніби ще раз нагадують – дикі ми, а не ті, кого ми звично називаємо дикими. Мавка – дивовижно трагічний образ. У цій ролі – Христина Федорак. У ній немає ні краплі хрестоматійної лірики, лише тривожне передчуття кінця світу. Ця Мавка, можливо – сестра іншої Лесиної героїні, трагічної пророчиці Касандри. Це розумна й чутлива душа Природи, яка намагається врятувати Людину, хоч люди майже знищили її саму. За всіма ознаками – це трагедія, а не феєрія.
Окрім вище згаданих, у виставі є ще кілька помітних акторських робіт. Прекрасний Іван Шаран – Той, що…, чудова Марина Кошкіна – Польова Русалка. Ще дві яскраві драматичні ролі – Лісовик – Олексій Пєтухов і Дядько Лев – Василь Баша.
7 
35413
Коментарі