1 лютого 2021 року помер театральний режисер, продюсер, один з організаторів першої "Червоної рути" 63-річний Сергій Проскурня
Людина – це те, який ландшафт вона бачить. Передусім культурний, а не тільки краєвид за вікном.
Чуємо такі слова: "країна Шекспіра" або "країна Мольєра". Чи у світі говорять "країна Шевченка", "країна Марії Примаченко"?
Потрібно припинити відтік талантів. Тільки так зможемо з'єднувати пунктирні лінії в одну, говорити про тяглість.
У мені постійно точиться суперечка режисера й організатора. Як людина, яка розуміється на законах драматургії та образності, вибудовую структури ідеалістичні. Як організатор намагаюся враховувати проблеми економічні, театральних технологій. Але не вживаю слова "компроміс".
Можу викладати в музичній школі скрипку, влаштовувати виставки колажів, ставити п'єси, працювати як режисер-постановник на радіо й телебаченні. Але бачу за фестивалями велику перспективу. Курбас вважав, що Київ приречений бути театральною Меккою. Він не міг помилитися.
Плач став невід'ємною частиною нашого буття. Здається, ми забуваємо веселі пісні – їх можна почути хіба що від п'яненької компанії.
Навіть без афіш можна збирати зал.
55 разів я повертався з-за кордону. Не менше 10 можна було залишитися, забрати сім'ю. Але я повертаюся сюди, в нікуди, без прописки, без квартири, без зарплати.
Майбутнім культури треба дорожити. Та, яку зараз формують гроші, приречена. Її, як і в колишні роки, продовжують використовувати для вирішення одномоментних, дрібних завдань.
Україна не була державою, а материк української культури існував. Патріотична ідея має захистити цей материк, не обмежений кордонами України.
Амбіційна потреба – "в нас мусить бути не гірше, як у когось" – зрештою може привести до мистецького вияву правдивої національної ідеї.
Коли мені не давали можливості робити вистави, я створив театрик і ставив те, що хотів. Ми працювали над складними текстами, і ці постановки мали свого глядача.
Шипучість у мені залишилася. Тільки вибудовую тонші взаємини із владою й суспільством. На брутальний анекдот відповідаю поетичною фразою. Одне з основних завдань, яке ставлю перед собою, – боротьба з вульгарністю.
Займатися театром і бути непопулярним – значить, не відповідати вимогам професії.
Наша культурна територія нагадує грядку, засаджену недбайливим господарем. Вона засмічена бур'янами. Маю вдовольнити природне бажання навести лад у своєму домі, виростити щось красиве й корисне.
Усі гроші, які я заробляв чи позичав, ішли на проєкти.
Мистецьке середовище – це світ одинаків, яскравих егоїстів, які не можуть домовитися.
Ми з Андрієм Жолдаком не припиняємо повторювати, що не віримо сучасним українським театрам, які в більшості є фальшивими. Над акторами тяжіють стандарти і штампи вітчизняної сцени та класичного репертуару.
Українське культурне оточення, попри всі вибрики, клоунаду й гротескність, завжди було конструктивне. Тут з'являлися ідеї, народжувалися сценарії, виникали або розпадалися формації. Відбувався нормальний процес, який потім почали імітувати творчі спілки. Нині імітацією займаються серйозні інституції.
Україна має сильний потенціал – творчий, людський, ресурсний, природний. За всі ці роки її не знищили й не пограбували остаточно, а ще грабують, і щоразу є що прибрати до рук, і кінця тому не видно. То які можуть бути песимістичні прогнози?
Очевидно, за нами хтось іде, і з дня на день ми відчуємо, хто цей "хтось". Я готовий для цієї креативної сили стати перегноєм.
Майбутнє завжди найцікавіше.
У виставі "Гаплик.org.ua" хотів поєднати міські історії Карпенка-Карого та 12 п'єс Леся Подерв'янського. Спектакль мав іти 12 годин. Я не взяв жодного професійного актора. Брали участь телеведучі Микола Вересень, Анатолій Борсюк, Катерина Осадча. Ми провели 52 репетиції, пошили костюми, виготовили декорації. Залишалося місяців два, щоб випустити виставу. І раптом спонсор передумав. До нього дійшло, що твори Подерв'янського – це ризикована література.
Театральні фестивалі без позик неможливі. Але інвестори чи кредитори, які роками чекають цих коштів, мене люблять. Купують вітаміни і дарують узимку теплі речі. Щоб, не дай Боже, зі мною нічого не сталося.
Моя методика – робити все у надзвичайно спресованому темпі. Максимальна мобілізація. Над виставою працюю 12–18 днів.
З виконавця всіх пекельних образів вистави "Тарас: Слава" Андрія Жили викрешував експресію режисерськими прийомчиками – від ненормативної лексики до роботи на підсвідомість. На одній із репетицій він викликав швидку допомогу. Я нічого не зробив, просто був дуже вимогливий. Лікарі сказали, що в нього нервовий зрив. А всі думали, що інфаркт.
У живому театрі на сцені грають не актори, які завчили чужий текст, а особистості, які залишають слід у твоїй душі.
Народ звикає до того, що йому нав'язують.
Маю божевільну ідею спровокувати Юрія Андруховича, щоб переклав усі твори Вільяма Шекспіра. А він це робить, якщо є перспектива постановки. Шекспір не писав би своїх п'єс, якби в нього не було театру "Глобус".
Публіка прагне актуального модерного театру. Я весь час закликаю, щоб актори створювали свої роботи, моновистави, бенефіси. Глядач мріє близько спілкуватися з виконавцем.
Я не можу побажати вам приємних вражень, а хочу запросити до співпереживання й до тривання в просторі, який ми спільно створюватимемо.
Проєкт "Наш Шевченко" можна порівняти з камінчиком, який упав у воду і від нього пішли кола. Спочатку поезію Кобзаря почали читати жителі Черкас, а далі – вся Україна. Для мене важливо, аби тексти великим планом у кадрі читали священники, міліціонери, кухарі, пекарі, менеджери, бізнесмени, школярі, пенсіонери. Щоб слова, якими вони будуть із нами спілкуватися через Шевченка, промовляли до нас сьогоднішніх. Це портрет нації завдяки Шевченкові.
Майдан і Шевченко – понятійні синоніми. Тарас звучав із трибуни, в осередках. Я просто бігав і фіксував це своїм айфоном. Навіть коли він на холоді швидко сідав, можна було зайти в кафе чи біля сцени прилаштуватися, зарядити і знову знімати.
Мої проєкти дивовижним чином стають частиною боротьби. Так виходить. Перший "Вивих" у Львові – це була шалена гротескова, карнавальна репетиція "Революції на граніті". Прем'єра телевистави "Мина Мазайло" збіглася з ГКЧП. Проєкт із Шевченком – із Майданом.
Усе, що відбувається зараз з Україною та українцями, мені видається частиною якогось шевченківського великого задуму.
Ми беремо участь у процесі формування нового канону України. Це не дарується. Треба виборювати, вигризати, проливати кров. Ми повинні пройти через страшні випробування, тому що це процес очищення. Не можна одужати, не борючись із хворобою.
Важливо, щоб кожен робив маленьку справу чесно й наполегливо. Тоді з мільйона таких справ буде зіткана наша дійсність. Україна буде щаслива, незалежна, сильна. І своєю стійкістю, незламністю, миролюбством примусить світ себе шанувати.
Здавалося, совок ніколи не закінчиться, клонуючи себе в нових генераціях бюрократичних нероб і хабарників. Що українське ніколи не стане модним, адже його репрезентують пристосуванці, політичні хамелеони, професійні патріоти, що викликають огиду навіть у своїх. Що падіння помаранчевої енергії в болото совкової бюрократії, за якою стоїть олігархат, – незворотне. Що втрата територій культури, профанація мистецької школи у стилі поплавщини, попсолізація – вженуть у невиліковну депресію. Що втрата дієздатного війська, а натомість розмноження фіскальних і каральних органів зацементує авторитаризм януковощів назавжди – і переросте він у тиранію. Колись у хаті Марії Примаченко, у поліській Болотні, від старенької сусідки почув: "Що, здається? То хрестись!"
Кров, що пролилася на бруківку Грушевського та Інститутської і зросила порепані асфальти Слов'янська й Маріуполя, – страшна жертва. Це, за хімічною термінологією, позитивний каталізатор, що прискорює процес реакції суспільства в сотні й навіть тисячі разів.
У маршрутках стихійні віча пасажирів вимагають вимкнути радіо "Шансон". Скасовують гастролі кремлівських артистів – публіка їх ігнорує. Мистецький хутір Обирок на фестиваль хліба збирає художників, музикантів, ІТ-шників, гіпстерів, націонал-кришнаїтів, які після посівної записуються в Національну гвардію.
Кричати можу на репетиції. Мені фізично стає боляче, коли працюю над масовими сценами, а хтось неуважний, розхолоджує дисципліну. Є моменти, коли актори повинні терпляче проходити сцену за сценою. Але це не може тривати більш як 4 години. Людське терпіння, навіть високопрофесійних акторів, має межі.
Якщо вимагаєш від людей, щоб лишили за дверима театру свої проблеми, повинен уміти робити це сам.
Акторам кажу: знімайтеся у рекламі, в кіно. Це популярність театру. Наші артисти – зірки, але про це ніхто не знає.
Займався міжнародним проєктом з учасниками колосального рівня, а просив пропустити в метро. Бо не мав грошей на жетон. Ставлюся до цього спокійно. Живу аскетично і звик до всього.
Брався за проєкти, на які не було фінансів. Доводилося принижуватися, просити гроші, повертати з величезним запізненням, псувати взаємини з друзями. Але я робив це.
Якби мав мільйон доларів – повернув би борги, які тягнуться з 1995 року.
Смерті давно не боюся. Знаю, що це таке, коли вивозять у ліс і лякають, бо ти необачно позичив гроші на фестиваль у бандитів. Машина з фарами стоїть під твоїм домом і світить у вікна. Дзвонять і кажуть: у тебе ж донька маленька. Тоді було страшно.
Немає нічого красивішого, ніж коли людина захоплена.
Мені треба створювати вистави й репетирувати, щоб бути щасливим. Це не робота, це насолода.
Наша властивість – не цінувати своїх геніїв.
"Я зустрічав по Україні безліч людей, між собою не знайомих, які пройшли школу Проскурні. Брали участь у його авантюрах, частина з яких не обходилася без переслідувань і втеч. Проскурня чи не перший став робити культурні проєкти, в яких виступав автором, режисером, продюсером. Останній його мегаломанський кінопроєкт "Україна всесвітня" налічував десятки серій матеріалу. Поєднував українську історичну та класичну античну міфології в тугий вузол", –
Іван КОЗЛЕНКО, 39 років, генеральний директор Довженко-Центру
Матеріал укладений на основі інтерв'ю Сергія Проскурні виданням "Збруч", "День", "Детектор медіа", "Український тиждень", "Новий погляд", "Про Все", "Кіно-Театр", Kino-Коло, "Україна молода", "Українська правда", "Радіо Свобода", "Газета по-українськи" та журналу "Країна"
3 
35413
Коментарі