П"ятнадцять років тому в засніженій Біловезькій Пущі Леонід Кравчук, Борис Єльцин і Станіслав Шушкевич домовилися про створення Співдружності Незалежних Держав. Тоді це утворення сприймалося як спадкоємець Радянського Союзу. Мало хто розумів, що за цим усім стоїть, навіщо взагалі потрібні суверенітет і незалежність, як цим найкраще розпорядитися. Тоді вважалося, що українська незалежність — це жарт, який за пару років забудуть.
І так вважали не лише в Москві. У Вашингтоні цілком серйозно вивчали ситуації, за яких Україна або входить до складу Росії, або розпадається на три частини. У Європі, на захід від нас, просто не вірили, що існує якась Україна, яка чимось відрізняється від Росії. Поважний французький професор політичних наук запитав уже 2000-го: а яка, власне, різниця між Росією та Україною? Дійсність показала, що різниця значно глибша, ніж багато хто міг уявити. Утім, мова не про це, а про стабільність.
П"ятнадцять років тому в багатьох містах можна було почути, що три п"яні мужики в лісі розвалили велику державу. Логічне запитання — а чи справді можна вважати великою ту державу, яку змогли розвалити три п"яні мужики — було й залишається без відповіді. Можливо, у ті часи Кравчук справді щиро говорив про СНД як про цивілізований механізм розлучення.
П"ятнадцять років показали ціну тій державі й тому минулому
П"ятнадцять років по тому стабільно доводять, що жодної співдружності — чи то радянської, чи то пострадянської — ніколи й не існувало. У Співдружності, якщо вона справжня, не воюють між собою, не влаштовують бойкотів на вино, не погрожують цінами на газ і нафту. Зате за п"ятнадцять років стало очевидним, що практично кожна з колишніх радянських республік-сестер має свій шлях. Жодна з них не побудувала повністю процвітаючого суспільства — але деякі до цього стали трохи ближчими. Деякі, здається, відступили далеко назад.
П"ятнадцять років, які минули з часу підписання Біловезьких угод, показали ціну й тій державі, й тому минулому. Можливо, ціна пострадянським лідерам та політикам стане зрозумілою набагато раніше. Адже вже тоді дуже часто відчувалося, що більшість із них тягар незалежності нести неспроможні, і що слово "еліта" багатьом просто не пасує. Тому, можливо, вони непогано почувалися разом на самітах СНД, які з часом почали нагадувати посиденьки кремлівських старців. За п"ятнадцять років вони так і не спромоглися бодай на одну свіжу ідею.
Усі п"ятнадцять років жоден із лідерів вперто не бажав визнавати вголос очевидного: СНД не просто не має майбутнього. Ця стабільна, бо мертва структура стала живим анахронізмом. З яким, можливо, комусь просто боляче прощатися.
2 
1
Коментарі