Майже все своє свідоме самостійне життя я прожив у атмосфері невизначеності та слабкої прогнозованості майбутнього. Цей дискомфортний стан панує в Україні, починаючи від середини 1980-х.
Сподівання на щось путнє з'являлися лише двічі: після здобуття незалежності та по помаранчевій революції. Обидва рази це швидко зникало.
Президентові Кравчуку знадобилося рік-півтора, аби поховати пов'язану з незалежністю віру в світле майбутнє. Прихід до влади Кучми 1994-го остаточно ствердив невизначеність і посилив недобрі передчуття.
2005-го помаранчева влада впоралася зі сподіваннями на краще навіть оперативніше за Кравчука з Кучмою. Звична для України імла повернулася вже за півроку після початку президентства Ющенка.
І от тепер Янукович. Нинішні часи здаються найскрутнішими й найбезнадійнішими. Яма, в якій опинилася Україна, виглядає найглибшою. Влада — найегоїстичнішою, суспільство — швидко деградуючим.
Та все ж є кілька причин для оптимізму.
По-перше, приблизно раз на 10 років в Україні стається щось, що породжує нові сподівання й розсіює туман. Неважко вирахувати, що до нового "чогось" залишається не так багато часу — черговий цикл невизначеності завершується. Уже тепер можна починати сподіватися, що українці зроблять висновки з двох попередніх невдалих спроб і третю не змарнують бездарно.
По-друге, разом із нами у невизначеності зараз перебувають і ті, хто її створює. Янукович зі своєю спрутоподібною "сім'єю", азарови з литвинами та решта влади зі злодійкуватою челяддю. Причому їм ця невизначеність набагато страшніша й загрозливіша, ніж пересічним людям. Адже більшість має за плечима купу темних справ і кримінальних гріхів. Ніхто з них не може сьогодні бути впевнений, що завтра уникне покарання й збереже нечесно нажиті багатства. Не виключено, що вже незабаром на цих панів чекає катастрофа.
Усе це робить нинішню невизначеність не такою вже й безпросвітною.
2 
1
Коментарі
1