Пʼятниця, 22 березня 2019 17:00
Сергій Чирков
Сергій Чирков
Письменник

Сліпий дощ війни

Я думав, таке буває тільки зі сліпим дощем. Маленький крок – і ти під сонцем. Крок назад – і знову вода заливає обличчя. Двір наче розрізано: половина – суха, а на другій – бульбашки підскакують. Та відійди углиб – туди чи туди – і все. Над головою або дощ, або сонце.

З російсько-українською війною – те саме. Про неї добре знають ті, над ким ллє. Хто стоїть на нульовому рубежі чи благословив на передову рідну людину. Решта про війну чули, та вірять не дуже.

Нам складно уявити війну інакшою, ніж та, що була з німцями у 1940-х. Її втовкли у суспільну свідомість. Вона – і зразок, і мірило. І за цим мірилом на Донбасі щось геть не схоже. Несправжнє. Ні тобі ура-атак і танкових битв, ні повітряних поєдинків, ні, зрештою, переможних салютів. Замість цього – сумнівний "договірняк", якого ніхто не дотримується, і спонтанні перестрілки. Такою уявляється війна тими, хто живе далеко від лінії "сліпого дощу".

Від справжньої війни у сьогоднішній лише смерті. І рік, і другий, і п'ятий.

Усе це не може не викликати сумніву або й протесту. І от уже з ефірів линуть голоси: "Нема ніякої війни. Сидять у бліндажах і глушать горілку".

А у дворі перепиняє знайомий по під'їзду:

– Війна триватиме, доки це буде вигідно російським і українським олігархам. Це війна Порошенка і Путіна.

Сусід – не електронна мережа, можна й рота заткнути:

– Стоп, – кажу. – Україна жила і нікого не чіпала. Так? Так. Московити загарбали Крим, ввели війська на Донбас. Тобто розпалили війну. Отже: Україна – жертва, Московія – злочинець. Лише зафіксувавши цей факт, можна про щось говорити далі.

Сусіда я, може, й переконав. Проте ідея "однакової вини" й негайного замирення з агресором не зникла. Її взяли на прапори й претенденти на президентську булаву. І чимало людей схвально кивають. Не усвідомлюючи, швидкий мир – це пряма капітуляція. З неминучою втратою незалежності.

Звідки таке затьмарення в людських головах?

Війна з Московією не стала болем, клопотом і справою честі всього суспільства. Не консолідувала нас так, як зазвичай роблять війни.

Згадаймо 22 червня 1941 року. О четвертій ранку впали перші бомби, а вже о 12:15 пролунала урядова заява. Вона струсонула країну не менше, ніж вибухи "в Житомирі, Києві, Севастополі, Каунасі та кількох інших містах". Звернення було беззубим і обережним, але бомбові удари Гітлера назвали війною, а війну проти нього – вітчизняною.

Урядове звернення мало пролунати і в Україні. 23-го або 24 серпня 2014 року. Коли збройні сили Кремля вдерлися на нашу землю, утворивши Іловайський котел.

Не пролунало. Не струсонуло.

Війна, в якій мала вирішитися доля України, з першого дня стала чимось не гідним всенародної уваги. Мало не приватною справою добровольчих батальйонів і волонтерів. Не було зроб­лено найнеобхіднішого для мобілізації народу – моральної, ідеологічної, психологічної.

Громадян фактично кинули на розтерзання інформаційним акулам. І кожен став чинити на власний розсуд. Одні йшли на фронт, інші ховалися від мобілізації на території ворога. Одні згорнули контакти з країною новітнього фашизму, інші лишили все, як було: бізнес, заробітки, гастролі. За мовчазної згоди владних інституцій.

В умовах війни безвідповідально й навіть злочинно покладатися винятково на людське сумління. Це надто непевна і нестійка, надто залежна від земного і грішного субстанція.

Але сталося так, як сталося. Українське суспільство почало звикати до лінії, накресленої на Донбасі "сліпим дощем". А сліпе – воно і є сліпе, може піти в будь-якому напрямку. Якщо злегковажити, не подати руки і не вивести на потрібну дорогу

Зараз ви читаєте новину «Сліпий дощ війни». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода