Із 2 по 6 вересня у селищі Ірдинь Черкаського району страйкували працівники Черкаситорфу. Вимагали, щоб виплатили зарплату за минулі роки. Кажуть, працівникам винні понад 12 млн грн. Підприємство спеціалізується на видобутку та переробці торфу.
— Майже всі у нас працюють на Черкаситорфі, а там півроку ні копійки не дають. Мені людей не шкода — себе жалко. Боржників багато, а платити за них маю я зі своєї зарплатні, — каже продавщиця одного із двох магазинів в Ірдині. Не називається. Останні два місяці продуктів у борг не дає, бо місцеві не отримують зарплату і не розраховуються. На дерев'яних стелажах висять списки тих, хто завинив якусь суму. На вагах — попередження: "В борг не даємо".
В Ірдині живуть близько 500 осіб. Діють школа, дитячий садок, амбулаторія та пожежна частина. На Черкаситорфі працюють 120 осіб. На вул. Шевченка на городі з жінкою та товаришем вибирає картоплю 50-річний Юрій Миколайович. Прізвище називати відмовляється.
— Я написав заяву за свій щот, із 3 вересня до виплати зарплати. Вигружав брикети два місяці без копійки грошей, — розповідає. — Маю отримувати близько 2 тисяч. Зразу вони конверти зробили, в них мінімалку видавали. А тепер зовсім перестали. У мене сезонна робота, взимку ставлять на біржу. Як починається сезон, торфу нагрібають і знов нас із біржі знімають. Керівником підприємства поставили чоловіка, якому 30 год, він проізводства не знає. Після страйку так і не заплатили. Люди йдуть на роботу, не мають що із собою взяти поїсти. Раніше хоч хліб у магазині давали, тепер такі борги у всіх, шо не пишуть на хрестик. Їмо, що на городі росте. Писали пісьма на Київторф, та без толку, — втирає спітнілого лоба.
Дорога у селищі вимощена каменем. Багато покинутих хат. Є кілька двоповерхових приватних садиб. Біля воріт однієї — камери відеоспостереження.
— На торфі пооставалися деякі пенсіонери, але їм байдуже, вони пенсію отримують. А тим, яким до пенсії далеко, вибору немає, куди йти на роботу, — в плащових штанях та дірявій футболці з написом "вірЮ" з-за воріт виглядає Надія Коваленко, 53 роки. — Ми разом із чоловіком там раніше робили, тоді розщиталися. У нас два студенти, треба на ноги ставити, кормити. З трудом витребувала свої гроші, ходила і плакалася. Коли пригрозила, що подам у суд, начальниця віддала гроші й сказала, що більше мене на роботу сюди не візьмуть.
Гукає сусіда 48-річного Олега Шутіна. Він працює на підприємстві у другу зміну. Каже, після страйку зарплату видали тільки трактористам, решті обіцяють згодом.
— На наших очах вивозили техніку, кинули погружчик та бульдозер у фуру і поїхали. Люди кажуть, керівники пробували два тепловози продати. Роздерибанили завод і поля, грошей не дають. Он на людських городах, — показує в бік лісу, — знімають почву разом із помідорами та картоплею. Тоді грузять фурами по 156 тонн і вивозять. Селянам кажуть, щоб забиралися звідти, бо то земля заводу. Біля цеху поставили немісцевих охоронників. Їм платять, а нам — ні.
Вулицею вертаються з роботи 10 працівників. Несуть пакети із брудним одягом та лотками.
— Коля, ану йди сюди, — Олег гукає худорлявого чоловіка на велосипеді. — Розкажи, що на роботі робиться.
Той говорити відмовляється. Від нього чути горілкою, в руці мне пачку "Прилук". Каже, його все влаштовує, страйкувати не планують, бо можуть залишитися без роботи.
На територію підприємства не пропускають охоронці. Із заступником директора спілкуємося у селищній раді, де орендують приміщення під офіс.
— Те, що люди страйкують, — неправда, — запевняє 30-річний Євген Іванов. Із помічником сидить у кабінеті на другому поверсі. — У нас усі виходять на роботу. Затримки у зарплатні є, бо попередні керівники певний час випускали неякісну продукцію. Вирішити все одним махом чарівної палички неможливо. Устаткування ніхто нікуди не вивозив. Якби його забрали, завод не зміг би працювати повноцінно. Заборгованість є, але вона не така критична — тільки за два тижні. Щодо зарплати за попередні роки наш директор проводив нараду. Пообіцяли погасити заборгованість до кінця року.
Працівники селищної ради розказують, що робітники підприємства звернулися до президента та генпрокурора, аби допомогли добитися виплати боргу.
— Вложили у конверт листи із суду, написали звернення. Але прізвищ не підписали — бояться. Чи дійшло воно до Януковича, сумніваюся, — говорить жінка років 55. Імені просить не зазначати. — Люди он голодають, бо грошей немає навіть щоб якийсь тормозок на роботу взяти. Із сім'ї втрьох працюють на підприємстві, то зарплата має хоч якась бути. А так за два місяці всі разом получили тільки 1800 гривень. Люди збирають по відерцю грибів і продають, щоб можна було пару буханок хліба купити. Та хіба ж так протягнеш? Раніше по 2-4 тисячі на руки получали.
2 
1
Коментарі
2