Найпопулярніше музичне вподобання українців – російськомовний шансон. Якби це було не так, у маршрутках, у кафе, барах та ресторанах, а також у повітрі над базарами, ці музичні твори не звучали б так голосно. Якщо я помиляюся і переважна більшість українців російськомовний шансон не любить, все одно він має звучати вголос всюди, де є хоч один його щирий фанат. Правила демократичного суспільства такі, що півсотні людей, котрі сидять у салоні маршрутки і серед яких завжди є неповнолітні діти з несформованим уявленням про довколишній світ та невизначеними музичними вподобаннями, мають із розумінням ставитися до потреб водія та ще двох підпилих пасажирів у прослуховуванні пісень про Магадан та Володимирський централ. Адже коли людину в демократичному суспільстві щось не влаштовує, щось створює помітний соціальний, суспільний та приватний дискомфорт, вона все одно повинна це терпіти й толерувати.
Принаймні, такою логікою керується радник президента України Ганна Герман, закликаючи українців рахуватися з тим, що приблизно третина країни, згідно з результатами опитування КМІС, симпатизує диктатору Йосипу Сталіну, захоплюється ним та підтримує його культ. Хоча демократичне суспільство, яким вона при цьому прикривається, живе за зовсім іншими законами: демократія публічно та законодавчо засуджує диктатуру та всі її прояви. А влада має чітку позицію: якщо громадянин захоплюється диктатором або має якесь інше ненормальне захоплення, наприклад, знімати штани в присутності свідків, це – його приватна справа, і не повинно виходити за межі приватної території.
Наведу красномовний приклад. Німеччина, як відомо, засудила Гітлера та нацизм, і досі відчуває провину перед світом за всі злочини третього рейху. Тим не менше, у Нюрнберзі, своєрідній колисці націонал-соціалізму, є музей нацизму. Розташований він у середині тієї самої трибуни того самого стадіону Zeppelinfeld, де проходили партійні з'їзди НСДАП – це з неї Гітлер виступає у не раз бачених кадрах німецької хроніки тих часів, та й захоплена своїм фюрером Лені Ріфеншталь фільмувала саме там. Проте тут нема таблички, що під трибуною – музей, де зберігаються антисемітські фільми, оригінальні нацистські плакати та портрети Гітлера. Якщо ви хочете до цього музею, треба домовлятися спеціально, з першого разу не в кожного вийде, міський бюджет його не утримує, а екскурсоводи розповідатимуть про експонати, ховаючи очі від сорому за гріхи батьків.
Отже, в демократичному суспільстві справді є місце для подібного музею. Та німецькій владі ніколи не стукне в голову припустити, що це – не гола інформація, а якійсь частині німецького народу Гітлер дорогий, як пам'ять. Але якщо це справді так, фанати це старанно приховують. Для задовільнення їхніх прихованих потреб є ось такий закапелок, де нічого не видно й не чути та можна, напевне, дати волю своїм темним пристрастям. Проте не дай Бог хтось вийде на вулицю з прапором, на якому буде свастика – жодних поправок на демократію і на те, що всі інші повинні поважати чиєсь захоплення нацизмом: щонайменше арешт, суд та обов'язковий до виконання вирок.
Натомість один із героїв нашумілого документального фільму німецького режисера Якоба Пройсса "Інший Челсі", секретар донецької міськради, член Партії регіонів, тобто – представник чинної української влади Микола Левченко цілком серйозно припускає: у німців може бути інше ставлення до Гітлера, крім негативного, чим надзвичайно дивує режисера, про що той потім не раз скаже в інтерв'ю. Але цим самим Левченко дає собі право милуватися Сталіним, чий портрет висить у його кабінеті. Сам Левченко кілька разів наголошує, що в Україні багато хто не поважає іншої думки. А його фраза: "Ми хочемо жити по-своєму!" звучить не лише як маніфест "регіоналів", до яких належить і Ганна Герман, а й демонструє, як бажання "жити по-своєму" агресивно втілюється в усі сфери нашого повсякдення: ви будете жити або по-нашому, толеруючи Сталіна, червоний прапор та радянську ностальгію, або погано.
Наголошуючи на неможливості найближчим часом подолати культ диктатора, причетного до трагедій мільйонів не лише українців, а й десятків інших народів, через нашу нібито неосвіченість, пані Герман насправді підтверджує небажання влади, яку вона представляє, робити щось у цьому напрямку. Простіше залишити пенсіонерам Йосипа Віссаріоновича та червоний прапор перемоги диктатора Сталіна над диктатором Гітлером, аніж реально покращити їхнє життя вже сьогодні. Відстоюючи право мати якусь іншу думку, влада насправді робить усе, аби ця "інша думка" була єдино вірною. Бо так повелося й склалося, що в Україні щонайменше від царя Гороха й дотепер влада завжди має іншу думку, ніж народ.
І це стосується не лише Партії регіонів. Варто тут згадати нібито невинне побажання Миколи Томенка в 2005 році, коли він був віце-прем'єром, бачити на "Євробаченні" від імені України не професійну Ані Лорак, а виконавців "помаранчевого" гімну, напіваматорів "Гринджолів". І хоча це, як потім переконував пан Томенко, була лише його думка, саме на неї, думку представника влади, вирішили зважити.
Результат – Україна зганьбилася. Так само, як і тепер – із повагою влади до подвигів супергероя Сталіна...
2 
1
Коментарі
22