Нещодавно прем'єр Микола Азаров запевнив українців, що з почуттям гумору в нього все нормально. Зокрема, коли про нього жартують – не ображається.

І взагалі: незастосування репресій за анекдот про себе – ознака демократичного суспільства.

Про це Микола Янович говорив раніше. Правда, гегмени з "Кварталу'95" у приватній розмові нарікали – добродій Азаров навпаки, дуже невдячний глядач та слухач. Відчуття смішного, як і почуття гумору, в старого консерватора відсутні.

Власне, мені теж не завжди видаються смішними жарти "кварталівців". Особливо – останнім часом, коли вони після створення мультика "Казкова Русь" підтвердили свій напівофіційний придворний статус. І тут довкола смаків сперечатися не варто – мультфільм справді з категорії "провладних". Отже, на виході можна зробити ризикований висновок: Азаров не проти лише тих жартів на свою адресу, котрі відпускають лояльні до діючої влади артисти.

Зате історія зі спробою позбавити акредитації журналістів, котрі на знак протесту повернулися до Азарова спинами просто під час засідання Кабміну, наочно демонструє, на що або на кого Микола Янович ображається. Причому не просто дметься й читає нудні нотації – мирна публічна акція протесту спроможна миттєво вивести його з себе. Та спонукати діючого прем'єра до неадекватних заяв та вчинків. Адже там, де починаються протести, демократія для Азарова діяти перестає.

Тут варто нагадати щонайменше про один аналогічний прецедент. У лютому 2012 року під час покладання квітів до пам'ятнику воїнам-інтернаціоналістам ветерани афганської війни, побачивши президента Януковича та прем'єра Азарова, дружно повернулися до них спинами. Голова держави за звичкою не зрозумів, що сталося. Зате голова уряду відреагував миттєво. І так само неадекватно події, буквально влаштувавши представникам "афганських" громадських організацій істерику: "Кому вони демарші влаштовують? Кому? До кого спиною повертаються?" Мовляв, він особисто робить для "афганців" усе, що може – а вони демонстративно його не поважають.

Те ж саме прозвучало після протесту журналістів. Він, Азаров, ніколи не повертається до проблем журналістів спиною. Натомість вони собі це дозволяють. Щоправда, людяний Микола Янович у обох випадках не навів жодного конкретного прикладу якщо не вирішення, то принаймні – розуміння проблем "афганців", журналістів та України в цілому.

Ось іще показовий приклад: двома роками раніше Азаров так само на грані фолу висловив незадоволення протестами селян. Тоді, восени 2011 року, аграрії зібралися під Кабміном та заявили, серед іншого, що діюча влада гірша за фашистів. Ну, тут Миколі Яновичу образитися сам Бог велів – на "фашиста", як показують свіжі події, образитися може й має право кожен. Хоча кілька взятих навмання історій вселенських образ Азарова на суспільство категорично заперечують його ж радісну тезу, сформульовану до того, у січні 2011-го, після Податкового майдану. Тоді Микола Янович фактично схвалив протести, визначивши їх, подібно до безкарних жартів на свою адресу, прикметою здорового демократичного суспільства.

Проте вже за півроку, після виходу під Кабмін українських аграріїв і до днів нинішніх, протести на його персональну адресу Азаров перестав вважати легітимними. У випадку з акцією журналістів він готовий навіть карати позбавленням акредитації. Хоча навіть не замислився над тим, що інші журналісти можуть ставитися до його персони та діяльності так само. І теж показувати йому спини.

Загалом реакція Миколи Яновича вказує кожному з нас та всім разом правильний шлях та напрямок дій. Адже складається парадоксальна ситуація: мітинги не діють, публічне освистання не працює, плювки в лице Микола Янович приймає, мов Божу росу, жарти про "Азірова", звання "народної кровосісі" та прізвисько "Коля Дапашліви" йому навіть подобаються.

Отже, всі зусилля йдуть у пісок. Проте варто виявити до персони Миколи Яновича мовчазну публічну неповагу – все, дах у людини в прямому розумінні слова рве. Він, завжди спокійний та напівсонний, втрачає над собою контроль. Значить, результату досягнуто: розворушити Азарова вдається, не вправляючись у креативі.

Пояснюється це дуже просто. Повернутися спиною – те ж саме, що не подати руки. Тобто, публічно показати: ми вас не поважаємо. І ось тут не лише Микола Янович напружиться та втратить почуття міри. Адже ті люди, котрих ми не поважаємо, насправді сповнені неабиякої самоповаги. І не просять – вимагають навіть, аби всі довкола поважали їх. Якщо все інакше – такі, як Азаров, втрачають грунт під ногами. Власне, громадськості цього й потрібно.

Бо не подати руку – це вже дещо більше й значиміше за карикатуру, анекдот, демотиватор чи ролик із мережі, виданий на запит "азаров приколи". Публічний вияв неповаги означає – пристойне товариство вітатися з певною особою відмовляється.

Тоді як Микола Янович Азаров дуже хоче бути визнаним і абсолютно щиро вірить у наявність у себе харизми. Просто повертатися спинами до Азарова – все одно, що знімати портрети Януковича в установах, з приводу чого я вже висловлювався. Як бачимо, воно працює. Закликати ж Азарова та інших представників діючої влади, аби вони домагалися нашої поваги та покращували свій імідж уже сьогодні в інший спосіб, виправляючи власні помилки, уже пізно й марно.

×