Кремль никогда не смирится с существованием Украины. Но переговоры нужно вести

Успехи и стойкость ВСУ – единственный рычаг влияния Украины на Россию

Кожен раунд переговорів між Україною та Росією під час війни викликає медійний резонанс і жваве обговорення в суспільстві. Багато громадян в Україні та за кордоном уважно слідкують, де відбуваються ці переговори, хто бере учать і що обговорюється, ніби це має важливе значення та в змозі припинити війну.

Часто у переговорах бачать "зраду" і критикують. Наприклад, пункт про "нейтральний статус" України. Адже в Конституції закріплений курс на членство в ЄС і НАТО.

Хоча найголовніше, чого не помічають у вирі емоційних оцінок – всі пункти переговорів є уявними, ефемерними, віртуальними, неостаточними, змінними.

Тим не менш, це не зупиняє суспільство, яке глибоко занурюється в деталі переговорів. Немов забуваючи про аксіому: Кремль завжди бреше.

Москва може інтерпретувати підписані домовленості по-своєму, як їй зручно та вигідно. Яскравий приклад – Мінські домовленості, коли Росія не бажала виводити свої війська з Донбасу, мотивуючи це необхідністю спершу провести вибори там.

Також Москва може відверто ігнорувати домовленості або взагалі їх порушувати – чого тільки вартий Будапештський меморандум, одним із гарантів якого була Росія. Не кажучи вже про "Великий договір про дружбу". Замість дружби – агресія, окупація та війна.

Але навіть якщо спробувати говорити предметно про поточні перемовини – дивно бачити, коли починають моделювати "гарантії безпеки" від країн, які не хочуть вступати сьогодні у прямий конфлікт із Росією. Цілком очевидно, що ці країни будуть так само уникати протистояння з Росією і в майбутньому.

Більше того, якщо "гарантії безпеки" передбачають лише "початок консультацій", то це неприйнятно, оскільки не зобов'язує до конкретної військової допомоги (наприклад, закриття неба над Україною чи введення військ на територію України).

Або взяти хоча б дискусії про можливий "нейтральний статус" України, що потребує закріплення на референдумі. Каверзне питання – а якщо народ не підтримає "нейтральний статус", то що далі?

Варто дослухатися до американської розвідки, яка прямо каже, що Росія не розглядає ці переговори як серйозні та не збирається йти на компроміси. Росія використовує їх лише для того, щоб дати час своїм військам перегрупуватися та оновити сили, приспати пильність України та партнерів, посіяти внутрішній конфлікт в Україні, обманути, приховати реальні наміри.

Успіхи та стійкість ЗСУ – єдиний важіль впливу України на Росію.

Доля світу вирішується не на переговорах, а на українських полях, де наша армія героїчно стримує навалу окупантів.

Конкретний приклад. Заява помічника президента Росії Володимира Мединського про "поступову військову деескалацію на двох основних напрямках – Київському та Чернігівському" в перекладі з кремлівського означає, що російська армія зазнала повної, нищівної, ганебної поразки від ЗСУ за цими напрямками. Ці угрупування окупаційних військ провалили задачу оточити та захопити столицю Україну і вимушені сфокусуватися на Донбасі.

Росія ніколи не змириться з існуванням незалежної та демократичної України. Так само, як арабський світ ніколи не змириться з існуванням Ізраїлю.

Навіть пекельні санкції не зможуть похитнути рішучість Кремля в досягненні своєї кінцевої мети – демонтаж України. Путіну потрібна вся Україна. Від Ужгорода до Луганська. Від Києва до Севастополя.

Або, як мінімум, отримати можливість створити "альтернативну Україну" та оголосити її справжньою. Скажемо, Лівобережжя з Києвом.

І саме тому Путін напав на Україну. А казки про "загрозу від НАТО", "нацистів", "захист народу Донбасу" або остання фантастична творчість про "американські біологічні лабораторії" – все це демагогія для прикриття справжньої цілі.

Тому не треба мати ілюзій, що Путіна задовольнить фіксація "нейтрального статусу" України чи "сухопутний коридор у Крим" – його задовольнить тільки повна окупація України або створення "альтернативної України".

Жодні "домовленості" не в змозі позбутися цього одержимого прагнення Путіна. Диктатор не заспокоїться та буде далі намагатись розширити зону окупації України. А якщо не зможе досягти цього в рамках своєї "спецоперації", дістане з кишені останній козир – зброю масового ураження.

Ніхто не збирається дарувати нам мир. Достатньо краєм ока глянути, що там на порядку денному російської пропаганди – а там останні дні накачують росіян ненавистю до всіх українців. Україна – ворог №1.

Відповідно, не можуть одночасно існувати мирно Росія з її нинішнім режимом і Україна. Це війна за існування. За право бути на мапі світу.

Що ж тоді робити? Проводити переговори, щоб продемонструвати світу та партнерам нашу конструктивну миролюбну позицію.

Україна показує, що робить все від неї залежне та навіть пропонує компроміси, попри те, що не ми почали цю війну та зазнаємо втрат серед мирних мешканців.

Але суспільство не повинно мати високі очікування щодо цих переговорів, особливо в контексті закінчення війни. Краще прагматично відноситися до них, як до ще однієї можливості вичавити з них те, що корисно для України.

Наприклад, якщо ці домовленості передбачають припинення вогню або активних бойових дій, то треба виходити з того, чи корисно це для України в конкретний момент часу.

Якщо наші війська можуть перемогти Росію на полі битви, то не треба домовлятися про перемир'я. А якщо нашій армії потрібна пауза, то варто йти на ці домовленості, тримаючи в голові, що Путін може в будь-який момент оголосити мобілізацію по всій Росії. Зрештою, іноді дійсно можна застосувати тактику "сидіння біля річки в очікуванні моменту, коли пропливе труп ворога" – завдяки безпрецедентним санкціям, ізоляції та бойкоту проти Росії це цілком можливо.

Олексій Мінаков, для Gazeta.ua