Нам нужен мир победителей

Карфаген должен быть разрушен. Иначе рано или поздно он уничтожит нас

Хочеш розсмішити Бога – розкажи йому про свої плани.

Шість днів тому я в цей час збирав рюкзак і міряв теплий одяг, бо на ранок 28 лютого у мене був авіаквиток до Чилі, де за кілька днів мав піднятись на борт криголаму "Ноосфера" та очолити першу за 20 років українську наукову експедицію в Океані. Добу потому, в цей самий час 24 лютого, я стояв у величезній черзі за стволами, збирався вночі відбивати штурм міста та досить скептично оцінював свої шанси ту ніч пережити. Бо з інвалідністю з 2014-го та недолікованою пневмонією "Рембо" із мене ще той.

У реальності Антарктида на цей рік накрилась війною. Але і з загибеллю не склалось. Навпаки, регулярні частини ЗСУ так успішно утилізують ординців на підступах до Києва, що до "інвалідного спецназу" на кшталт мене черга все ніяк не доходить. Схоже, і не дійде. Тому можна скористатися паузою, зварити кави та під звуки сирен і роботи ППО за вікном трохи помріяти. Про що? Звісно ж про мир.

Під час війни нічого так не хочеться як миру. Чим швидше він настане, тим більше наших залишаться живими. Тим швидше можна повернутись до улюблених справ, звичного відпочинку, здійснення мрій і бажань. Все ніби просто та зрозуміло, але…

Але мир буває різний. І далеко не будь-який мир є таким, якого вартують понесені нами жертви. Тож який він, мир, на який ми заслуговуємо?

Головна вимога до нашого миру – він має бути назавжди. Не перемир'я, за час якого ворог перегрупує сили, руйнуватиме нас із середини та готуватиметься до реваншу. А такий мир, який нам гарантує справжню безпеку і спокій. Мир, в якому ми розвиватимемось, а не тільки будемо зайняті підготовкою до відбивання наступної спроби нас поглинути.

З цього одразу витікає, що ніяка "демілітаризація" та "нейтральний статус" не можуть навіть розглядатись як варіант. Ми маємо за підсумками війни отримати можливість розвивати таке військо, яке спроможемось створити і вступити до військових альянсів, щоб надалі ніколи не лишатись наодинці із агресором.

Так само очевидно, що умовою миру має бути "обнуління" не станом на 23 лютого 2022-го, а станом на 20 лютого 2014 – тобто із Кримом та Донбасом. Інакше всі подальші роки ми матимемо ту ж проблему, що останні 8 років. І матимемо попереду неминучу війну за їхнє повернення.

А якщо бути чесними, то сталий мир і гарантована безпека можливі для нас лише тоді, коли Росія в її сучасному вигляді припинить своє існування. Це можливо в два способи:

1. Розвал Імперії на шматки, який почався у 1991-му з розвалом Союзу і має завершитись утворенням низки незалежних держав на теренах нинішньої РФ.

2. "Переформатування" Росії такого масштабу, який було здійснено у Німеччині після поразки у Другій світовій – із вихованням поколінь "нових росіян", базованому на почутті провини та засудженні імперського минулого.

Чи це можливо? Наразі вже так. Путін відкрив вікно Овертона історичного масштабу. Те, що буквально місяць тому скидалось на нездійсненну мрію старого бандерівця, наразі стає одним із цілком реальних варіантів розвитку подій.

Але передумовою для обох варіантів подій є одне й те саме: вщент програна війна в Україні. Росія має не просто не перемогти і відступити на компромісних умовах, а бути розгромленою – болюче, принизливо, із тисячами "цинків" та парадом горілої броні. І тоді режим Пу, якщо не впаде за лічені тижні (що теж можливо), але в будь-якому разі почнеться його доволі стрімкий колапс. Процеси починаються вже. Якщо вони триватимуть ще хоча б трохи, то стануть незворотними. Але для цього ми маємо протриматись не 5 днів, а стільки тижнів та місяців, скільки знадобиться для повного розгрому орків і переконливої перемоги. Про роки не йдеться – у Імперії нема ресурсу на довгу війну такої інтенсивності як зараз. Але тижні та місяці нас чекають важкі. Важкі, але не такі, які не можна витримати. Просто маємо налаштуватися саме на остаточну перемогу. І не повестися на спокусу швидкого компромісного миру, хай навіть і почесного.

Почитайте свіжий висер кремлівського пропагандона Акопова "Наступление России и нового мира". Там все розжовано так, що навіть тупий не може не зрозуміти. Мета війни – "повернення" України до складу Росії, не більше і не менше. І чітко роз'яснено, що без цього "повернення" Росія ніколи не буде щасливою. Ба більше – не зможе існувати. І якщо не вдастся досягнути цього зараз, доведеться йти на нас ще і ще. Бо мета саме така і компроміс неможливий. Тобто, якщо десь у білоруських болотах про щось там домовлятися – для Росії йтиметься лише про перепочинок перед неминучим новим вторгненням.

Як писала киянка Голда Меїр: "Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісу". Наш Карфаген має бути зруйнований. Інакше раніше чи пізніше він таки знищить нас.

Усе має свою ціну. Ми зараз платимо занадто дорого, щоб за таку ціну мати гарантовані життя і свободу назавжди. Нам потрібен мир переможців, "денацифікована" та "нейтралізована" Московія, а не просто "припинення війни". І якщо заради цього треба провоювати трохи довше та понести ще втрати – впевнений, ми здатні на це. Щоб нашим дітям ніколи не довелося воювати за Україну. Воно того варте.

Оригінал