Становимся свидетелями уникального исторического процесса в нашей культуре

Мимикрировать под украинцев уже эффективнее, чем под россиян. И это только начало возвращения себе своего культурного пространства

Словом, ми стаємо свідками доволі унікального історичного процесу в українській культурі. Котрий іще можна перервати, але значно більше шансів, що він природно розвинеться далі.

Попит на українську культуру, котра досі доволі затишно почувалася в своїй ніші, стрімко виріс. Але в мейнстримі має бути попса. Бо так працює кіч. Велбоя не було би без Кургана. Паш не було б без Дахабрахи. Але ці, що зараз – шкаралуща теми і естетики. Добре заранжована, талановито спродюсована, аж до неприкритих махінацій з нацвідбором, але передовсім – доведена до стравного стану. Настільки банальна і безглузда, щоб ніхто не міг сказати, що не зрозумів – бо це не тексти, а загальні фрази, які апелюють до загальновідомих істин. Це контент, а не мистецтво. Воно має лоскотати слухові нерви, а не розширювати горизонти.

Але.

Нічого не змінилося, крім першоджерел. Перша хвиля українських музикантів почала зі свого і зрештою опинилися в російському. Ротару і Білик закінчили там, де закінчили, бо така була вимога часу. Міці Ньютон, дівчині з Бурштина, продюсери забороняли відповідати українською, бо такі були вимоги часу і спільного з Росією культурного простору.

І от зараз для того, щоб стати попсою, треба бути не схожим на російську попсу, бо ще одна Лобода вже нікому не потрібна. Щоб стати попсою, треба пережувати серйозне мистецтво. Хай навіть замість тебе його пережують інші, ти тільки запропонуєш ерзац широкій публіці.

Осторонь цьогорічного скандалу, осторонь поглядів Паш чи будь-кого іншого – це чудово. Бо мімікрувати під українців уже ефективніше, ніж мімікрувати під росіян. І це лише початок повернення собі свого культурного простору.

Так переможемо.

Оригінал