Поднимает гребень новая волна пандемии. Но люди делают вид, что проблем нет

О коронавирусе никто говорить не хочет, эта тема во всех странах остается моветоном

Того дня на панелі мого авто мусила загорітися жовта лампочка "check engine", а слідом за нею на торпеді мала загрозливо спалахнути червона позначка "STOP", щоб я зовсім випадково познайомився з автомайстром на ім'я Добріца.

Бог мені свідок – я не хотів з ним знайомитися, я взагалі волів би якомога рідше бачити автомайстрів, але в той момент десь у дупі світу, яку на карті позначено містечком Вранє в південній Сербії, обставини склалися так, що я мусив до нього заїхати. І поки він по-діловому підключав комп'ютер, щоб зчитати помилку з моєї машини, я раптом усвідомив, що саме за це й люблю подорожі.

Тобто не за помилки й поломки, а за випадковості, збіги, пригоди, приключки, людей. За дорогу, яка веде тебе в пункт призначення, але обов'язково робить якісь виверти й повороти, і якщо мати позитивне налаштування – тобто переконати себе, що машина глюкнула саме для того, щоби я познайомився з Добріцею, – то можна кайфувати навіть від не дуже позитивних подій.

Околиця містечка Вранє, де автомайстер мав свій гараж, справляла враження нещодавно забудованої. І дивувала величиною будинків – всі вони тут здіймалися увись на два-три поверхи, хоча горішні вікна де-не-де й були забиті дошками. Щоб якось заповнити незручну паузу під час огляду машини, я про це й запитав – мовляв, для чого люди будують тут такі великі будинки.

"Бо вони будале", — розвів руками Добріца. Будала сербською – йолоп, але такий потішний, як із казки про дурників. "Ціле життя будують ці будинки, живуть в одній кімнаті, в усьому собі відмовляють, щоб будувати далі, їдуть на заробітки, поневіряються світом, мріючи, що потім у цьому домі на десять кімнат житимуть три покоління родини. Але діти втікають звідси і не повертаються, а старі лишаються в лабіринтах кімнат і мають єдину розвагу – з ранку до вечора прибирати".

Я сказав, що у наших селах ситуація часто виглядає так само, але Добріца не повірив. Він був свято переконаний, що таких цілковитих йолопів, як у Вранє, більше ніде немає. І за це теж я люблю подорожі: за відкриття, що йолопи є скрізь і в своїй пришелепкуватості ми не унікальні. За те, що попри поверхневі відмінності, десь на споді життя в кожній країні виглядає однаково, що всі ми такі різні, але водночас такі рідні.

Кожне таке маленьке відкриття ошелешує й сповнює емоціями. Після року локдаунів і закритих кордонів людина мусить знову навчитися подорожувати, боязко пригадувати старі звички й перевіряти їх заново, несамовито втішаючись факту, що світ тепер такий самий, як був два роки тому.

Минулий рік залишився мовби викресленим із життя, люди запали в довгу сплячку, щоб тепер нарешті висипати на вулиці й пляжі, заповнити ресторани і клуби, гучно радіти життю і сонцю.

Про коронавірус ніхто говорити не хоче, ця тема у всіх країнах залишається моветоном, як розмови про політику в Англії. Люди, ці потішні будале, щодня читають новини й бачать, як повсюдно зростає кількість захворювань, як загрозливо піднімає гребінь наступна хвиля пандемії, але воліють про це мовчати, щоб не накликати біду.

І вдають, що все нормально, що жодних проблем немає. Цьому звабливому стану одурманеної легкості піддалися навіть митники, які на жодному з кордонів – румунському, сербському, македонському, албанському – не спитали про тест чи довідку про вакцинацію. Дають надихатися, хапнути гарячого літнього повітря перед сезоном дощів, холодів і локдаунів. Наїстися, накупатися й наїздитися дорогами, поки попереду знову не замаячить червона жарівка "STOP".

Передруковується з дозволу видання "Збруч"