Предшествующее столетие было временем недобровольной потеря своего дома

Это касается не только лемков

У дитинстві мені завжди було страшенно шкода тих лемків. Мої батьки розповідали про своїх однокласників, яких називали переселенцями. Їхні родини з'явилися у наших місцях переважно там, звідки в такий самий брутальний спосіб було виселено – це в кращому разі – тутешніх поляків.

Діти були найбіднішими і найзлиденнішими у сільських школах навіть на тлі загальної біди. Родини не мали нічого, крім халуп, в які їх заселили. Хоча частина місцевих ставилася до них із співчуттям, більшість все ж сприймала як непрошених гостей. У перші роки після приїзду вони – як зі Стефаника – навіть не мали у що вбратися на зиму і були завжди голодні. Їхня трохи дивна мова, ще не призвичаєна до нових обставин, тільки підсилювала відчуття інакшості. В кожному разі, їх нав'язали, накинули, і вони були трохи небезпечними, як цигани. Але цим лемкам насправді пощастило: бо не німецькі землі, не степи України, а таки Галичина.

Я думав про цю страшну несправедливість. Їх вважали неповноцінними виселенцями, діти жорстокі і повторюють то, що чують вдома. Цікаво, що чули вдома лемківські діти. Як було їм, яких викинули із дідизни, даючи дві години на збори і пів тонни пожитків на родину, не рахуючи дітей. І як було цим найцивілізованішим українцям опинитися серед галицької темені. Бо лемки на той час вміли всякого такого у господарстві, що бойкам і не снилося. Не кажучи вже про пісні. Уявляю собі, як їх шляк трафляв від наших польок і коломийок, як вони собі співали вечорами своєї, ділячись чотирма бульбами на цілу багатодітну родину.

Потім виявилося, що ці злидарі майже всі вивчилися у хай і радянській, але вищій школі. Навчилися говорити без акценту. Пішли у міста. Той, хто не знає, з чого вони виїхали, може вважати, що пристосувалися і сиділи тихо. Уявляю собі, як вони банували за рідними горбами, як вони знали про втрачені домовиська і поля, які на той час уже перетворилися на коштовну і жадану пустку, де облаштовували свої літні доми заможні чужаки. Як у певний момент їм вперше було дозволено відвідати втрачене і побачити, яке воно гарне. Як дехто з них намагався собі щось повернути і які відмови вони мали вислухати.

То, що ти маєш, то, що було дідівське, неможливо скасувати. Його можна забрати, але тільки так, що лише укріпить прив'язаність.

І це стосується не тільки лемків. Попереднє століття було часом, коли недобровільна втрата свого місця, свого граду, свого набутку стала ознакою часу. Одна справа піти з дому, занедбавши сад і город, з власної волі, цілком інакше, коли тебе якась невідома сила звідти викидає. Виникає ностальгія зовсім іншого ґатунку. Переважно її вдається подолати чимось масштабнішим. Наприклад, ностальгією за рідними краями. Ностальгія ця у певний момент спрацьовує як ускладнення виживання. Хоч у перспективі виявляється, що саме це ускладнення перетворює виживання на добре складне життя.

Пам'ятаю, як я з жахом слухав бабцину оповідь про те, як вони вагалися, чи варто повертатися із Сибіру. Коли вже вся родина після таборів і ув'язнень опинялася на доволі вільному режимі спецпоселенців, коли за кілька років удавалося облаштувати скромне гніздо, коли дорослі заробляли щось на прожиття, а діти закінчували школу, коли з'явилися перші меблі… А на батьківщині не було нічого. Уся власність конфіскована, там живуть інші люди, які часом нічого не знають про попередню історію, яким точно не потрібні нові свої чужі, бо все якось потрохи ледве налагодилося.

Дотепер вдячний, що вони вернулися. Так само, як вдячний Читі, яка їх не виштовхувала, Читі, де я не був, але куди хочу потрапити з власної волі. Щоби подивитися на набуте, покинуте заради втраченого.

Публикуется на языке оригинала, с разрешения издания "Збруч"