Украинские военные – заложники тыловой "усталости от войны"

Для нас мирные инициативы – красивый щедрый жест, а для них они – смертельная опасность

Від початку говорив, що проблеми нової влади почнуться, щойно їм доведеться нести відповідальність. Оскільки доки вони перекладають відповідальність на всіх довкола (попереднього президента, чиновників, корупціонерів), доки діють на мас-медійному куражі, доки президент міцно тримається свого телевізійного образу – доти все гаразд: звучить красиво, грубо, оптимістично. Саме те, що подобається його виборцеві.

Але починаються проблеми й президент постає тим, ким він, схоже, глибоко в душі і є – не переконаним у народній любові артистом, який так легко й невимушено упіймав хвилю загального захвату, невпевненим і розгубленим молодим чоловіком, який раптом зустрівся з проблемами, до яких був просто не готовий. І Бог із нею – його розгубленістю, це його справи, за великим рахунком. На тлі смертей українських військових зовсім не хочеться зловтішатись, - пише Сергій Жадан для "Радіо Свобода".

Просто ось ці свіжі розповіді про телефонну розмову й прохання не стріляти, адресоване агресору, вони ж показують одну просту річ – цей чоловік, схоже, справді не до кінця усвідомлює, що це саме він тепер несе відповідальність за все: за кожне життя й за кожну смерть. І браслет із іменами полонених на руці не є індульгенцією від суспільного невдоволення та претензій. І якоїсь миті всі посилання на "попередників" перестають діяти. Так само, як одного разу вони перестали діяти у випадку попередників, які, припускаю, теж не зовсім були готові до такого перебігу подій.

Прикметно, що цього разу навіть президентський імідж не спрацював – зазвичай же Володимир Олександрович бере своїх прихильників саме цією своєю безпосередністю, яка показує, що президент – звичайна людина, що всі ми, зрештою, президенти, що у всіх нас рівні можливості (про спільну відповідальність, щоправда, зазвичай не згадується). А ось тут його "вибачте, захворів" не те, що не викликає співчуття – воно викликає роздратування, оскільки лише підкреслює слабкість.

Та й загалом усі ці словесні конструкції (лечу, але в разі погіршення (не дай Бог) ситуації – обов'язково повернусь!) мали б усім нагадати – немає, на превеликий жаль, у нього жодного розуміння того, як із усієї цієї історії виплутуватись, немає в нього жодної стратегії. Немає й ніколи не було. Оскільки фраза "потрібно просто припинити стріляти" – це не стратегія. Це красиво звучить із телевізійних екранів, це переконує йти на виборчі дільниці тих, хто 5 років вірив, ніби війна – це особистий бізнес Порошенка, проте реальність, як виявляється (несподівано), трішки різниться від телевізійної картинки, і чудова красива ідея "просто не стріляти" обертається чотирма загиблими. І ось уже ці загиблі – на його совісті, він за них відповідає. Не попередня влада. Це вже не їхні загиблі. Попередня влада робила свої спроби перемир'я з агресором, які закінчувались приблизно тим самим. Але якщо ти не вчишся на помилках "попередників" – то це ж не проблеми попередників, погодься.

Нескладно передбачити, що тепер кожен крок гаранта, кожна його заява, кожен вияв слабкості будуть розглядатись уже не в контексті його передвиборних обіцянок, а в контексті його діяльності при владі. І тут не варто забувати просту річ – українське суспільство традиційно готове до розчарування в кумирах та повалення ідолів, воно психологічно налаштоване на скепсис та зневіру. А ось чи готовий до суспільного скепсису новий очільник держави, яка шостий рік воює? Він узагалі перебував коли-небудь у ситуації, коли йому переставали плескати? Коли публіка виявлялась невдячною. Коли те, що він говорить, починало масово "не заходити". Знову ж таки, були б це його проблеми – не було б про що говорити. Але проблеми ж це не лише його – проблеми ці так чи інакше будуть бити по всіх нас, незалежно від того, за кого ми голосували і в чиї обіцянки цієї весни ми вірили. І тут знову постає питання не про зловтіху, а про відповідальність. Те, що одна людина легко може програти війну – не новина. Але так само не новина, що заручниками поразки стають усі.

Найпротивніше, звісно ж, що заручниками нашої тилової "втоми від війни" є українські військові, які, на відміну від нас, не мають особливого вибору, оскільки їхньою роботою є саме лишатися на лінії фронту у війні, яка так втомила багатьох українців. Це для нас мирні ініціативи – красивий щедрий жест, а для них вони – смертельна небезпека. І зовсім не слід бути "яструбом" і належати до умовної "партії війни", аби це розуміти. Загалом, переконаний, що всі все розуміють. Просто декого влаштовує найгірший варіант.

Copyright © 2019 RFE / RL, Inc. Перепечатывается с разрешения Радио Свободная Европа/Радио Свобода