Когда-то из нашей истории украли Русь. Теперь занятой оказалась Украина

Окупате!

У останні, вже перехідні, радянські роки я дуже намацально зрозумів первинну суть поняття окупація. Перед тим і з радянських, і з підпільних українських контекстів здавалося, що окупація – якийсь виключно трагічний і жахливий режим, пов'язаний із тотальним і системним насильством супроти якоїсь поневоленої спільноти. А у знаменитому потязі 76 відкрилася сутність.

То був час, коли поїзд їздив не тільки між Чернівцями і Львовом, а починав свій шлях із румунської Сучави і дотягав аж до польського Перемишля. І то був час великої дрібної двосторонньої торгівлі між Польщею і Румунією. Як завжди – чи при соціалізмі, чи капіталізмі – десь щось було таке, чого не було деінде, а деінде нікому вже не треба було того, за чим побивалися десь. Тож румуни сідали зі своїм товаром у нічній Сучаві і тарабанилися через Україну до Перемишля.

Перепони на кордонах для них тоді не було. Вони чесно купували плацкартні місця у поїзді і лягали спати на цілу полицю. Натомість у Франківську квитків уже не було. Тоді це нікого не спиняло, бо переважна більшість оплачувала проїзд провідникові при вході. Звичайно, в такому разі пасажирів – як тепер у якихось маршрутках – набиралося у кілька разів більше, ніж було місць. Тому тоді не було дивним, що у одному плацкартному переділі сиділо одне коло одного по п'ятнадцять пасажирів. Такий консенсус – незручно, тяжко, мучівно, але зате їдеш куди дуже треба або конче хочеш. І ми навчилися добиватися свого, толеруючи інших. Але не румуни.

Щасливі, вони сідали на краєчок лавки, але чули одне вперте слово: окупате! Зайнято! І все

Румуни вважали, що власник плацкартного квитка має законне право мати цілу полицю. Пам'ятаю ці темні вагони, куди звитяжно проривалися франківські пасажири, що радісно бачили, скільки вільного місця є на якійсь нижній полиці, де собі сидів або навіть лежав румунський експедитор. Щасливі, вони сідали на краєчок лавки, але чули одне вперте слово: окупате! Зайнято! І все. Стояли собі чемно у проходах, нависаючи над напівпорожніми сидженнями. Виявилося, що справжня окупація власне такою і є – в узгодженні з законом, звичаєвим правом, правами людини, гарантією власності, забезпеченням свобод. Просто все зайнято. І без ніякого насильства. Більше того, ти сам – ще не вдавшись до насильства, бо хіба так був би шанс відвоювати собі скромне місце біля смердючих капчурів якогось мирного самозакоханого упертюха – вже є правопорушником, бо не придбав квитка у касі, в якій нема квитків, і хуліганом, бо стоїш кілька годин у непризначеному для цього місці, порушуючи приватність у тісному просторі і не даючи спокійно заснути громадянинові, який тебе побоюється, якому ти неприємний.

Згадую собі ці моменти тепер, пройшовши центром Львова, заглянувши на підніжжя Чорногори, дивлячись на десятки зелених чоловічків з написом "Зробимо їх ще раз разом" у сквері рідного середмістя. Все законно, звичаєво, свобідно, інноваційно і нарешті барвисто та комерційно вигідно. Попросту зайнято. Окупате!

Приблизно так відбувається тепер найстрашніше і найуспішне вичавлення з екосистем видового різноманіття. Види не винищують, їм просто не залишається достатньо місця, бо коло мирного "зайнято!" звужується до удавки.

Види не винищують, їм просто не залишається достатньо місця, бо коло мирного "зайнято!" звужується до удавки

Точно таке саме відбувається тепер в Україні. Таке відчуття. І найсуттєвішим є річ, яка повторилася через кілька драматичних століть. Так, як колись наша історія була запрограмована вкраденою гіперознакою Русь, руські, так тепер виявилася зайнятою вистраждана дефініція Україна, українці.

Тепер треба буде викристалізувати нове поняття для тих, які хочуть сатисфакції від своєї українськості. І для тих, яким їхнє українство завжди означало передовсім стан вічної боротьби за країну-мрію або повноцінне життя у добровільно завуженому просторі.

А якщо вторувати на світову природоохоронну практику, то цілком ефективним через кільканадцять років може стати визнання самих себе меншиною на просторі української держави. Правдоподібно, у майбутньому це може дати більше шансів на виживання.

Публикуется на языке оригинала, с разрешения издания "Збруч"

Если вы заметили ошибку в тексте, выделите ее мышкой и нажмите комбинацию клавиш Alt+A
Комментировать
Поделиться:

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Наші автори
Геннадий Друзенко Международный юрист
Владимир Горбач Политический аналитик Института евроатлантического сотрудничества
Виктор Вовк Общественно-политический деятель
Виктор Бобыренко Политолог
Ярина Матвийчук Журналист Украинской службы "Голоса Америки"
Погода