четверг, 20 февраля 2020 17:05
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Зелені помідори

Є у мене в пам'яті одне місце, де час не зупинився, як на картинці, а тільки уповільнився й жде мене. І я можу там опинитися будь-коли, щоб знов пережити тодішню ілюзію. Вона була дуже сильна — здавалось, я можу присвоїти собі час і простір, причому в такому місці, що ніяк мені не належало, воно було нічиє і всіхнє.

Те місце я й зараз міг би знайти. Воно звалось та й досі зветься Гатки. Це — як минеш крайню кругляківську хату, а далі дорога веде в поле. Ту дорогу перетинає мілка долинка, якою дощові води течуть у нашу річку. Щоб тудою проїхати, люди інколи загачують долинку сухим бадиллям з осінніх городів.

І от якось восени бачу: на Гатках, на самому краю утрамбованої колесами дороги, із сухого бадилля враз виріс розкішний кущ помідорів. Дебеле зелене стебло, а на ньому рясно-рясно зав'язалося плодів, так само зелених.

Я кожного вечора навідувався туди — чи вони не почали червоніти. А вечори вже свіжі й холодні, бо стояв кінець жовтня. А я все сподівався, що вони таки дозріють, бо інакше нащо б там виріс отакий гарний кущ і отак рясно вродило?

Ті мої вечірні візити були повні віри в правильність світу й у те, що на Гатках час тече так, щоб помідори встигли стати червоними.

Це було так гарно, що я й досі можу відчути те саме, коли згадую те місце. А згадую його часто, коли мені в світі стає незатишно, або коли живу поспішно й неуважно, або зима не схожа на зиму, а наче вкрадена, або у нашій мові побільшало чужих наголосів — та хіба мало в світі всього такого, од чого хочеться втекти й заховатися в якихось давніх вечорах.

А ті помідори так і не дозріли.

Якоїсь ночі вдарив мороз і на ранок той кущ стояв уже чорний, немов обсмалений.

Сейчас вы читаете новость «Зелені помідори». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода