Четвер, 20 лютого 2020 17:05
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Зелені помідори

Є у мене в пам'яті одне місце, де час не зупинився, як на картинці, а тільки уповільнився й жде мене. І я можу там опинитися будь-коли, щоб знов пережити тодішню ілюзію. Вона була дуже сильна — здавалось, я можу присвоїти собі час і простір, причому в такому місці, що ніяк мені не належало, воно було нічиє і всіхнє.

Те місце я й зараз міг би знайти. Воно звалось та й досі зветься Гатки. Це — як минеш крайню кругляківську хату, а далі дорога веде в поле. Ту дорогу перетинає мілка долинка, якою дощові води течуть у нашу річку. Щоб тудою проїхати, люди інколи загачують долинку сухим бадиллям з осінніх городів.

І от якось восени бачу: на Гатках, на самому краю утрамбованої колесами дороги, із сухого бадилля враз виріс розкішний кущ помідорів. Дебеле зелене стебло, а на ньому рясно-рясно зав'язалося плодів, так само зелених.

Я кожного вечора навідувався туди — чи вони не почали червоніти. А вечори вже свіжі й холодні, бо стояв кінець жовтня. А я все сподівався, що вони таки дозріють, бо інакше нащо б там виріс отакий гарний кущ і отак рясно вродило?

Ті мої вечірні візити були повні віри в правильність світу й у те, що на Гатках час тече так, щоб помідори встигли стати червоними.

Це було так гарно, що я й досі можу відчути те саме, коли згадую те місце. А згадую його часто, коли мені в світі стає незатишно, або коли живу поспішно й неуважно, або зима не схожа на зиму, а наче вкрадена, або у нашій мові побільшало чужих наголосів — та хіба мало в світі всього такого, од чого хочеться втекти й заховатися в якихось давніх вечорах.

А ті помідори так і не дозріли.

Якоїсь ночі вдарив мороз і на ранок той кущ стояв уже чорний, немов обсмалений.

Зараз ви читаєте новину «Зелені помідори». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода