Із випадковим скупченням людей у вагоні метро іноді щось таке стається — вони наче намагнічуються й їдуть далі вже не чужі одне одному.

От і тепер: до вагона увійшов чоловік — із тих, що продають усякі дрібниці. Ті люди нестерпні, бо противним голосом перекривають стук коліс і оголошення про наступну зупинку.

Цей же був не такий. Чути його було на весь вагон, а говорив тихо, мов університетський професор, який знає — щоб почули, не треба кричати. Може й справді колишній улюбленець студентів: високий, трохи заріс сталевою щетиною, іронічний — і до себе, й до свого товару. Став коло дверей і сказав: "Усього за 5 гривень. Мастило для швейних машин. Дівчата, вам знадобиться — капайте на двері, хай не скриплять, щоб чоловік не прокинувся, коли прийде полюбовник!" Це говорилося для дівчат — тих, що за моєю спиною. Тільки він не дивився на них, а наче сам собі це казав. А вже як вони на нього дивилися — мені не видно, а відчувалося — гарно дивилися.

Тут якийсь хлопець нахилився до дядька й зауважив: "Не любовник, а коханець!" І аж почервонів од своєї сміливості. Колись він почує нашу стару пісню про комара, що "не пан-капітан, не полковник, а то ж мухи-цокотухи полюбовник", і йому стане соромно. Втім, дядько не звернув на нього уваги. Стояв собі, задумавшись. Усі ждали ще чогось. Дівчата з-за мого плеча передали йому десятку: "Здачі не треба!" Він подякував, вийняв маленького ліхтарика, увімкнув і оголосив: "Дальність променя — кілометр, гуляйте хоч усю ніч і не бійтеся за свою честь. Тільки кому вона треба, коли постарієте?"

Двері якраз одчинилися й він вийшов задом наперед на перон, і в напханому вагоні враз стало наче якось порожньо.

×