У нас у селі колись жив чукча. Його звали Вітя. Як він тут опинився? Служив в армії, десь познайомився з нашою дівчиною й пристав у прийми. У колгоспі ходив коло телят. Говорив із ними по-своєму — мабуть, як з оленями. Не берусь сказати, чи багато знав наших слів. Коли йому скажеш "Здрастуйте!" — він кивав, не дивлячись на тебе. Мав пласке довгасте обличчя й вуха, як у статуї з острова Пасхи, а ноги — короткі, колесом. Тоді, здається, ще не було анекдотів "про чукчу". А може й були, але коли вони доходили до нас із великих міст, то втрачали сенс, бо наш чукча був не смішний, а більше печальний.

У нього було дві дочки, я з ними ходив до школи

Він рано вмер — мабуть, у нашому кліматі й у нашому раціоні чогось важливого не вистачає для людей їхнього племені.

Я тоді про це не думав, а тепер згадую ще от що: у нас за тих часів було кілька чоловік, що недавно повернулися додому з тих країв, по сусідству з якими лежить батьківщина цього чукчі. Хтось провів там років десять, хтось не досидів. Неймовірно, але всі вони, коли повернулися, так само пасли телят — тільки не на тій фермі, де чукча, а навпроти нашого двору, через те я цих людей знав добре. Вони були тоді молодші, ніж я тепер, і любили іноді згадувати чудовий край, де вранці посеред літа верхівки сопок стоять срібні од інею, а вночі по небу гуляє полярне сяйво. Навіть цим нашим людям усього цього не вистачало, вони так і казали: от якби ще раз побачити! А Віті, мабуть, цього не вистачало ще більше. Ясна річ, у гості на батьківщину він не їздив. У нього було дві дочки, я з ними ходив до школи — Віра й Люба, симпатичні дівчата, на лице — може навіть не чукотської, а витонченої середньоазійської краси. А прізвище в них було батькове — Тутріль, наче трель дикого голуба-припутня.

×