Коли літо наближається до середини, вечорами до мене звідкись приходить неспокійне бажання заночувати в чистому полі. Можливо, то пам'ять школярських років, коли охота зробити це була дуже гострою. Одначе в селі, де люди живуть всерйоз і за правилами, така забаганка нерозумна й непохвальна, бо не годиться, щоб людина, в якої є хата, ночувала де не треба.

Інша річ, якщо на те є законна необхідність. А її там можна було знайти: на літніх канікулах наші хлопці наймалися до тракторів, і коли починалася нічна оранка, ти міг переночувати в полі так, що тобі ніхто нічого за це не скаже. Половину ночі ореш ти, другу половину — твій напарник, а ти йдеш до ближнього ожереду, робиш собі там у соломі нішу й спиш під дальнє воркування трактора. Перший ожеред, де я ночував, був довгим і стояв спиною до траси на Лозовий Яр. Я любив орати в ту зміну, що звечора. Бо тоді можна було бачити, як ближній світ поступово ховається в темряві. Вона встає з долин, на перших порах майже невидима, прозоріша од туману. А спочатку, коли сонце тільки сіло, ще не темно — сутінки схожі на настойку звіробою, що сама собою світиться зсередини, а потім потроху гасне й тьмяніє. І от тобі вже перестає бути видно жовті плями соняшників на Кудрівщині, на тих городах, що обернені в бік поля, на північ. Зате ясніше починають світитися вікна в тих хатах, де живуть знайомі тобі люди.

Це саме той момент, який можна пережити в першу зміну. І він особливий, бо тобі важливо бачити все, що ти покинув, і хотілось би завжди жити так, щоб усе покинуте зоставалось у тебе перед очима. Цього відчуття вже не було потім, коли доводилося, так само з необхідності, загорнувшись у шинель, ночувати далеко від дому — і в полі, і в лісі, й навіть на снігу.

×