Туман

Як весною хочеться надивитися на цвіт садів, отак тепер — хочеться не пропустити хоч один із туманних днів, бо їх ще менше, аніж тих, що призначені для цвітіння вишень.

Йдеться не про будь-які тумани, а про кольорові, підсвічені жовтим чи червоним осіннім листям, якого вже завтра, може, й не буде. Бродиш у такому тумані, й це схоже на щасливий сон, де не страшно заблудитися, хоч усе коло тебе не зовсім знайоме, а так наче з цієї землі оце тільки зійшла вода після потопу. Таке все мокре — і опале листя, і трава, і стежка. Чого все воно мокре? Мабуть, туман — це просто дощова хмара, тільки не та, що небесна, а тутешня. Й коли в тій хмарі утворюється дощ, він позбавлений можливості падати, бо народився не в небі, а на землі. Дощ не йшов, а земля таки од нього мокра. Наче ж нічого особливого, кругообіг води в природі, а воно тобі як чудо, і ти — всередині чуда.

Це, може, найзатишніші дні осені, коли отак зранку надовго залягає туман, і світ робиться тихим і невеликим, бо в тумані ховаються відстані, й тут немає нічого далеко, все — тільки близько. Завдяки цьому ти не бачиш того, чого давно не стало, тепер воно немов знову є, тільки сховане в тумані. І од того на душі тепло. Ось стежка, що веде од молочарні між двома городами. Тут, перед виходом на шлях, по праву руку, жив мій ровесник Коля, якого чогось звали Кузя. Це саме те місце, що його не видно в тумані, а тому воно там є, хоч насправді давно нема: під здоровенними вербами — хатка, маленька, як у казці. Мені казали: "Бач, хатка у них яка бідна, а Коля гарно учиться, а ти?!" Я за те сердився на Колю й на тих, хто його хвалив. А зараз хочу, щоб вони мені пробачили, бо я любив ту хатку й потім не раз у житті хотів собі такої. Одначе тоді ще не знав, що любов печальна й нездійсненна. От і сердився.

×