Не завжди, але часто, Стас Жирков убирається ось як: піджак – темний, а штани – світлі, в обтяжку, легковажно-картаті. Ці штани інтригують. Дивлячись на них, іноді думаю: якби у Свирида Петровича Голохвастова був рідний брат, старший, розумніший і душею глибший – то він був би схожий на Станіслава Ігоревича Жиркова.

Є такі єдинокровні брати, між собою не подібні нічим, окрім бурхливого темпераменту, азарту і апетиту до пригод. Вони зухвалі, наче у них не одне життя, а принаймні двоє. Звідси й погоня за двома – чи й більше – зайцями. При тім Жиркову ця погоня вдається на диво стрімко й успішно. Кому скажи – не повірять: ще кілька років тому він, випускник "кулька-поплавка" – курс Петра Ільченка, – вперше вийшов на сцену забутого богом БК залізничників за Дарницьким вокзалом. І от за кілька літ уже і власний театр "Відкритий погляд" створив, і театр "Золоті ворота" очолив, і в "Колесі" грав, і вистави ставив – у Молодому театрі, у "франківців", і в Станіславові, і в Німеччині. І навіть виставляв свою особу на пост керівника столичного ТЮГу. І все це іноді – одночасно.

Пишу ці рядки без жодної насмішки чи іронії. Дещо з того, що він робить, варте справжньої поваги. Як-от те, що повертає українському театру давно втрачену реальну розмовну мову – замість книжної, штучної. В нього це почалося з "Наташиної мрії", а далі – "Сталкери", "Слава героям". Цю виставу я дуже люблю. Тут добре відчуто драму поколінь – совка й пост-совка.

Як то часом буває, Стас у своїй виставі глибший, ніж у висловлюваннях поза сценою. Мовляв, старі режисери засиділись на посадах, а йому заздрять, бо він, 30-літній, керує театром. Ну, в нашому поколінні – на жаль, рівно наполовину старшому – теж таке бувало: "наш" Віталій Малахов очолив театр, коли йому було 25. І досі очолює. То що?

Тут нема про що сперечатись. Натомість краще переглянути у Жиркова "Слава героям". Там усе сказано краще.

×