— Як ти тамечка? — спитала вона. Ми з нею колись разом ходили до школи й давненько не бачились. А тепер оце, перед Великоднем, фарбували хрести й огради на нашому кладовищі, так і зустрілися.
Її "тамечка" зачаровувало з двох причин. Одне — що я це слово просто люблю, бо воно (як і парне до нього — "тутечка") у нас вимовляється своєрідно, не "тамечки", а саме отак, як процитовано вище. Друге — те слово одразу окреслило час і простір: коли я тут жив, оте "тамечка" водилося не в нашій околиці, а далі, вздовж Пирятинського шляху, кілометрів за два, коло Залізної лавки, де стояла наша стара школа. Ото там саме отак вимовлялося те слово. Воно робило тамтешніх людей екзотичними, трохи наче іноземцями. Це вже потім я побачив справжні далекі країни й справжніх іноземців з їхніми недоступними мовами. А отой перший досвід іншості — все одно навіки зворушливий, бо тоді іноземність лежала в межах отих двох кілометрів, де ти міг запросто побувати т а м е ч к а, не перестаючи бути т у т е ч к а.
І ось, років через сорок, те слово проросло й на нашому краю того маленького й негустонаселеного світу — як ото з невидимих підземних коренів проростає вишня, у такому місці, де її не ждуть.
І стало на душі тепло й гарно, бо відчув себе саме там, де хотів опинитися, а це ж не завжди вдається, бо коли приїжджаєш, довго тут не бувши, то тобі треба ключика, без якого сюди не ввійдеш. І те слово якраз і стало таким ключиком.
Тут же ще ось що важливо: теє слово, хоч і чудне й немов трохи не наше, а ти його з першого разу розумієш, чого не буває з вивченою мовою, нехай ти її й досконало знаєш.
І якось щасливо склався весь той день, і говорилося з усіма легко, і прощатися було не тяжко.
Комментарии
1