Коли трохи поживеш у близькому сусідстві з різними істотами, не схожими на тебе, починаєш дивитися на світ їхніми очима. Хоч насправді — Бог їх знає, що саме вони бачать і що собі думають при цьому.

От хоча б кішка, її звуть Свекруха, бо вредна. Коли сідаю з книжкою на диван, вона зразу прийде і вмоститься в мене на колінах. Може, міркує: ось я на ньому посплю, бо він теплий, а потім разом пообідаємо, люди ж для того й придумані, щоб з ними обідати. Добре, нехай і так, а тільки мурчить вона при цьому якось не тільки для себе, а й для мене. І я досі не знаю, що це — вона мене любить чи причина в тім, що я зайняв її улежану територію і вона просто приходить на своє місце, де й мені дозволено бути.

Тут це дуже розмите поняття — хто на чиєму місці живе. Візьмемо горобців. Під стріхою веранди в них гніздо, де виросло вже не одне їхнє покоління. І вони точно знають, коли ти несеш курям їсти, й потім разом із курми клюють, що ти насиплеш. Правда, тебе тримають на відстані од себе. Така собі скромна вдячність.

Ще далі тримаються сови. А теж зайняли чиєсь місце, живуть же на горищі покинутої хати. Їх зараз видно і вдень — он гуляють над городом. Їм ночі мало, в них уже весна почалася, і їм до мене діла немає.

А іноді трапляються чудні зближення між сусідськими світами. Ось бабуся розказує свій гарний сон. Наче покійний дід Петро зібрався кудись їхать, а чим? Хто зна, буде сьогодні автобус чи ні. То він і каже: нічого, я дещо придумав. Ви­йшов за ворота, а над лугом якраз летять журавлі. Він зняв картуза й помахав їм. І вони сіли отак перед двором. І взяли його з собою. І сон цей якийсь зовсім не фантастичний, нічого тут не придумано, бо й журавлі саме сюдою з півдня летять, і картуз у діда справді був такий — пам'ятна чорна семиклинка з пувичкою на маківці.

×