D мимоволі зачепила дещо особисте — мій батько знав її батька ще по довоєнній роботі на Драбівщині. Крім того, їх обох якось поєднувала осінь сорок першого: обидва тоді потрапили в полон до німців. Тільки одного розстріляли, а другий пішов по таборах: спочатку на Рейн, а далі — на Колиму.

Після війни, вже за моєї пам'яті, батько, коли чув по радіо голос Діани, згадував листа, якого її тато передав з тюрми в Пирятині перед своєю загибеллю: "Мій солов'їний голосочок, слухайся маму!" Згадував — і сміявся.

Він не раз отак недоречно й противно сміявся, коли йшлося про знайомих людей, убитих у тридцять сьомому, тридцять дев'ятому й подальших роках. "От, — каже, — був у нас на Фінській війні лейтенант, висунувся з окопа, і йому голову одірвало, а тут якраз і мир об'явили!" Й знов сміється. Або про те, як їхню колону полонених гнали в Дортмунді з роботи. А всі ж голодні, й один хотів на ходу підібрати картоплину з обочини, а німець диркнув з автомата — і вбив, а колона далі собі пішла. Або ще історія — як на Колимі стахановців з кулемета розстрілювали — знов дуже смішно йому.

Я малим ніяк не міг із цим примиритися, сердився й плакав. Чого він отак? Ну, ще про стахановців можна пояснити й зрозуміти — не треба було їм, дурним, вислужуватись перед совєцькою властю. А все інше?

Нечасто про це тепер згадую, бо соромно за те, що тоді не додумався розпитати. А вже коли згадую, то думаю: або той сміх був у нього захисною реакцією на пережите, або — він стільки подібних смертей бачив, що вони перестали йому бути страшні. Саме оті — коли люди людей убивали. Бо коли хтось із ближніх умирав своєю смертю — він не сміявся. Хоч і не плакав ніколи.

×