Ексклюзивы
четверг, 12 апреля 2018 14:38
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Побачення

На Великдень ми з дочкою побували там, де у нас зберігається батьківщина й де обов'язково треба навідатись до тих людей, що знають тебе змалку, а ти колись бачив їх молодими, хоч тоді й не знав цього. А тепер знаєш, бо ти вже старший, ніж вони були тоді, старший і за своїх батьків, яких ці люди знали ще до того, як ти з'явився на світ. І з твого минулого виринає крапля часу, раніше не пережитого і не використаного — якихось півгодини, поки балакаєш з тими людьми.

От і тепер пішли до такої людини. Приходимо — а там зачинено, бо діти десь одлучились, а матір зоставили в хаті, а двері замкнули, й правильно, щоб чужі не вештались. Отже — замкнуто.

Постукали у вікно й стали під дверима. Через якийсь час почули шорох з того боку. Може, вона спитала, хто тут, тільки дуже тихо. Наблизили губи до дверей і прокричали, хто ми, й що хочемо її бачити. А там знов тихо. В тому всьому, як збоку глянути, читалося щось чудне: навколо сонячно й безлюдно, мов на небі, а ми двоє галалакаємо під ворітьми у Святого Петра.

Через те одступили од порога вглиб двору. Й тут побачили її. Вона стояла в хаті за вікном і крізь скло дивилася на нас. Привітно, як завжди, коли ми приходили. Розвела руками — от, мовляв, не зуміла одчинити. Підступили до вікна обережно, щоб не потоптати квітки, що виткнулися там з-під землі. І почали говорити — вона собі, а ми собі, хоч і не чули одне одного, як риби в сусідніх акваріумах. Не хотіли її втомити, не хотіли й завершити бесіду надто швидко, щоб прощання не здавалося поспішним. Од хвіртки озирнулись: вона все стояла й ми помахали їй.

Йшли мовчки, й було печально. А згодом полегшало, бо все це нагадувало затишний початок старої казки про Котика й Півника, й кінець тої казки теж щасливий.

Сейчас вы читаете новость «Побачення». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода