Від початку цієї зими часто траплялися дні, що здавалися зовсім останніми. Їх було так багато, що добре запам'ятався тільки перший. Це ранній ранок 30 листопада, коли я пішов на Михайлівську площу — побачити, що там і хто там. Ішов від Золотих воріт, потім минув Богдана з його буйним конем і вийшов, куди хотів.

Людей там знайшов мало, як для такої великої площі. Скраю, коло Кирила і Мефодія, якийсь охриплий хлопець у компанії ще кількох таких самих кричав у поламаний мегафон "Україно, вставай!", і ті слова глушив вітер. Трохи ближче до брами монастиря в оточенні двох десятків хлопців стояв Юрій Луценко й щось тихо говорив з ними. Більше ніхто не групувався, люди просто тинялися в порожньому просторі й ховали очі одне від одного. Кілька студентів ходили з розбитими й перебинтованими головами, і їм в очі так само здавалося соромно дивитися. Це була площа розгрому, звідки не проглядався вихід. І всю цю картину приниження й відчаю вінчала одна сюрреалістична деталь: навскоси через площу йшов якийсь дядько і вів на повідку поні — білу конячку, на якій катають дітей у парку коло фунікулера. Конячка трюхикала за дядьком, опустивши голову. Вона була переконливіша за Богданового коня, великого і несправжнього, а вона одна тут справжня. І здавалося, що ось і ми зараз отак здрібніємо і побіжимо за тою конячкою й щезнемо, і так нам буде й треба, тільки дітей жалко, бо вони ще не жили. Не хотілося тут бути, але й додому не йшлося — щоб не бачити тих, хто в тебе ще зостався, бо, може, вони ще не знають, що всіх нас уже нема. І я пішов ходити по місту і ходив довго, а ввечері знову захотілось на ту площу, бо здавалося, що в сутінках це все буде легше бачити.

Але потрапити саме туди, де був уранці, я вже не зміг: на площі тісно стояв 50-тисячний народ і співав.

×