Видатні мистецькі твори, буває, неначе крадуть у нас дійсність і не дають бачити її такою, яка вона є, любити її так, ніби вона озивається тільки до тебе. З чоловічої точки зору це схоже на чудовий божественний стриптиз, проти якого ти нічого не маєш, але це нестерпно бачити в гурті, в натовпі, бо ця картина за своєю природою призначена завжди для одного, а не так, як бокс, футбол чи кіно. Скажімо, течія води у фільмах Тарковського вже багато літ стоїть між мною й будь-якою іншою реальною течією, і це доводить до відчаю, і я вже був змирився з тим, що ніколи не побачу живої текучої води, бо її заступатиме ота інша, кіношна, з якою вже нічого не вдієш.

І ось, кілька днів тому, випадково прийшов порятунок. На Хоролі, на тому відрізку, де річка дуже обміліла, є закуток, закритий з одного берега високим очеретом, а з другого — густим бур'яном. Я забрів туди навмання і побачив слабеньку течію, що була сама собою й не нагадувала нічого, окрім самої себе. Там неглибоко, вода прозора, й піщане дно добре видно крізь ясно-зелені плями жабуриння — водоростей таких тонких, що вони схожі навіть не на вату, а на безліч переплетених павутинок. Коли їх витягнеш, вони перетворюються на ніщо, й лише у воді — отакі зелені, наче їх створено раніше всього зеленого на землі.

Я одразу відчув: це саме те, що здавалося давно і назавжди втраченим чи присвоєним іншими людьми — саме та течія, якої ніхто ніколи не бачив. Можливо, враження підсилювалося тим, що це сталося майже перед самим моїм від'їздом. Це було важливо як відвертість чи краще сказати — одкровення, яке може виникнути зрідка між тобою і живим світом. І то саме тоді, коли ти вже мусиш покинути ті місця й не можеш нічого взяти з собою.

×