Серед радостей нинішнього літа була одна – коротка і сильна, як нічна блискавка, що освітлює небо далеко в глибину. Сталося це в кінці червня. Ми з братом стояли вранці в нього на городі й балакали про те, що тут росте, як воно вродить, про дощі й спеку.

На обніжку, в траві, я побачив стебла червоного польового горошку. Він рідкісний, бо росте на тих клаптиках землі, які давно не знали плуга. У нас, наприклад, його можна було знайти аж коло Грушки або між Божками й Переїздом, на обочині Пирятинського шляху, ще до того, як там поклали асфальт. А коли дорогу асфальтували, землю з обочини зсунули бульдозером на підсипку, і горошок там перестав рости. Його квітки – мов царський пурпур, у нас ніщо більше так не цвіте.

Я нахилився й зірвав одне стебельце. А його стебла дуже тонкі, вони тримаються за навколишню траву. Отож, коли зриваєш одне стебло, щоб забрати з собою, треба взяти в жменю й сусідній бур'янець, бо без того каркасу це буде так само, якби ти хотів перенести красиву павутину, унизану дрібною росою, з одного місця в друге. А я забув про це, бо вже давно такого не робив.

І отут сталося те, що схоже на нічну блискавку. Брат і далі говорив про городину, а тим часом зірвав пучок трави й подав мені. Тепер ікебана трималася купи. В цьому безсловесному жесті проступили всі, хто поєднував нас із братом і завдяки кому ми й були братами – його мати й батько, моя мати, наша баба, всі, для кого подібний жест був би природним і не вимагав пояснень. Так міг зробити тільки хтось із наших, я по цьому впізнав би свого й на тім світі.

Нас колись було багато й здавалось, що ми нікуди не подінемось. Може, через те ми з братом десятиліттями бачились рідше, ніж з оцим польовим горошком.

А букет ми поставили в банку з водою у брата в дворі, навпроти порога, щоб дівчата бачили, коли вийдуть з хати.

×