Лопуцьки

Дорога вздовж каналу з обох боків густо поросла травою й усяким бур'яном. Проходжу тією дорогою двічі на день — вранці й увечері, коли росяно, а роса загострює запахи, особливо чути полин і пижмо.

Серед корисного різнотрав'я трапляється подекуди один бур'янець із білими квіточками. Він не пахне й забувається скоро, доки бачиш — доти й згадуєш, а далі ні, бо з нього нікому ніякої користі. От наче аж винуватий перед тою рослиною — за те, що вона нікому ні на що не треба.

А оце подумав: ну як же не треба? Комусь — треба, і я знаю, кому й для чого.

У нас той бур'ян звали лопуцьками. Мабуть, то дуже локальна назва, бо в словниках лопуцьком іменується не якась окрема рослина, а всяка молода стеблина. Звідси й відома примовка — душа не з лопуцька. В тій примовці ховається прекрасний натяк: якщо в когось душа не з лопуцька, то в когось другого — саме з нього. І я здавна знав, на що схожа ця душа. Тут треба описати, який із себе наш лопуцьок. Його невидимі плоди дозрівають у таких собі торбочках — або біло-рябеньких, з тонкої, як цигарковий папір, матерії, або шовковистих, смугастих, біло-зелених. Доки плід зовсім малий, торбочка майже порожня, наповнена тільки повітрям. Це одна зі спокус ранніх літ. Якщо торбочку зірвати, затиснувши двома пальцями й злегка вдарити об долоню — з м'яким тріском торбочка лопається, бо звідти вилітає душа. Можна повторити. Звісно, який інтерес робити це на долоні, краще — на стриженому тімені когось із хлопців-приятелів. Або вони тобі так само ­зроблять — теж приємно.

Давно ми цього не робили. Вже й забулося. Може, з тих пір тільки й ворушиться в тобі неясний сантимент, коли дивишся на голови дітей або стрижені потилиці солдатів.

×