Отака біда: десь посіяв ключі од хати. А тут і без того повно всякого клопоту й незробленого діла, про яке треба думати — так ні, думай ще й про ті ключі. І не хочеш, а воно само в голову лізе. Може, то мені знак якийсь? Так, наче їх не загублено, а кимось мовчки в тебе забрано, щоб нагадати, що вік твій ненадійний і ще не факт, що ти живеш там, де живеш, і що твої двері одмикаються саме тими ключами.
І так од цього на душі, що оце сів би й заспівав якусь гарну пісню, призначену для самотнього й печального баритона. При людях, звісно, цього краще не робити, бо я знаю, що ніколи не вмів співати. Ну, не вмів — одначе ж міг! Ого як міг. І не раз так робив. А тепер — вже й хто його зна. Ось недавно говорив по телефону з одним хлопцем, ми однолітки, колись за однією партою сиділи. І він якраз добре співав. І от ми балакаємо, а я чую, що колишній його голос став незнайомим, крихким, як ото трухляве дерево, усередині якого шебуршиться шашіль. Може, і в мене так само — тільки ж я себе не чую.
А старі звички зостаються, за ними не вслідкуєш. Якось було цими днями — в маршрутці поступився місцем молодиці з важкими торбами. Спіймав момент, коли вона не могла відмовитись. У моєму віці перехитряти молодиць (хоч і не дуже надовго) вдається краще, ніж у молодості. І все б нічого, тільки я при цьому вставав зі свого крісла повільніше й не так елегантно, як хотілось би і як у такій ситуації годилось би. І вона це помітила, по очах же видно було, що думає: "Сидів би ти, діду, і не геройствував!" Однак у неї вистачило ума зайняти те місце, і вона це правильно зробила, бо інакше я до самого вечора думав би про розходження з дійсністю — так, наче нема більше про що думати.
Комментарии
1