Кіт у сутінках

Цього літа в мене намічалося багато планів, що не збулися. Й серед них дещо приємне, хоч воно наче й не найголовніше. Думав, це можна буде зробити попутно. А саме — ближче зійтися з одним молодим котом. Недовго знав його весною, коли садили город. Він тоді був зовсім малий і компанійський, а як підріс — усе забув. І от, коли я приїхав надовше, ми могли все виправити. Нащо мені це було?

Бо люблю пригасання літа, оці кілька тижнів, коли я хазяїн на невеликій землі, обнесеній старою огорожею. І всі тут знають, що я хазяїн — собака, кури, кози, ластовенята в хліві. Знає й сам тутешній простір. Він жде, що отут я його заповню пахучими дровами, а отам — сіном на зиму. А отам викорчую суху сливу. Все хазяйство вміщається в один погляд. І це щастя, що не стало б більшим, якби я мав у розпорядженні в тисячу разів більше землі й живих істот на ній.

Одначе, щастя неповне без порозуміння з котом. Бо таки він тут господар і не любить ні з ким ділитися. Ховається під порогом і вилазить, як мене не видно. Ну, я не спішив. Казали, він приходить, коли доять козу — я не заважав. А ще казали, в нього зостався сентимент змалку. Надвечір, коли баба лягає спочивати, він умощується ненадовго у неї в ногах, а потім іде в ніч.

І от якось увечері, на третій день свого життя там, я зайшов до хати. Сонце вже сіло, і стояла по кутках густа темрява. У ній зливалися всі предмети. І тільки кота було ясно видно в присмерку. Бо він — рудий, а краще жовтий. І його насторожена голова нагадувала квітку лілії в сутінках саду. Він не шмигнув під ліжко, коли я зайшов. Отже, потроху зблизимося, завтра чи післязавтра. Тепер тихо вийду, щоб він бачив, що я шаную його порядки.

Ми ще не знали, що завтрашнього вечора не буде. Бо наступного дня я мусив їхати звідти. І невідомо, наскільки надовго.

×