Інтонація

Кілька днів тому, коли це трапилось, я думав, що буду щасливий ще довго. Та не минуло й тижня, а щасливе відчуття майже вивітрилося, і вже важко згадати, чого тоді було гарно.

Я шукав по телефону одну чиновну київську тітку, а натрапив на її секретарку. Вона обіцяла передати моє прохання начальниці. Я пропонував зробити простіше: нехай би мені дали прямий телефон, а далі я вже якось сам. Секретарка сказала, що це буде не простіше, бо начальниця однаково не візьме трубку.

Так говорять у наших краях дівчата — і то не всі, а лиш ті, що мені там подобаються

Отут я й відчув у її голосі інтонацію, про яку міг би сказати, що вона мені невловимо знайома. Так говорять у наших краях дівчата — і то не всі, а лиш ті, що мені там подобаються, а більш ніде я таких і не бачив. Це важко пояснити, бо йдеться не про якісь особливі слова — а тільки про інтонацію, чудово-алогічне наголошення якихось неважливих слів. Ось її фраза: "А я вам кажу, що вона не візьме трубку!". На слові "трубка" інтонація враз несподівано пом'якшується. Це вимовляється майже ніжно, так, наче вона любить ту телефонну трубку, про яку говорить.

Думається, непогано було б, якби вона отак промовила моє ім'я. Тоді я точно знав би, звідки вона. Бо моє ім'я саме з такою інтонацією вимовляється зовсім не всюди. І не через те, що таке ім'я, а лиш тому, що там це вміють — що звучить оця майже ніжна інтонація без причини. Мені здавна здається, що так говорять дівчата на ходу, тримаючи осторонь себе руку. А рука робить так, наче повільно гасить сірник або торкається молодих житніх колосків, або сипле пшоно курчатам.

Я обережно спитав, чи не доводилося їй бувати в тих краях, що між Яготином і Пирятином. І вона відповіла, що родом із самого Яготина. Отоді й здалося, що я ще довго буду щасливий, бо здогадався про це раніше, ніж вона встигла відповісти.

×