Бузок живе довго й повільно. Є такий, що виростає майже як дерево. А буває, що весь вік — як кущ. Я знаю один такий — навпроти городу Якова Назаровича, зліва од стежки, як ідеш через старе кладовище.

Це було страшнувато, так, наче залізти в чужу хату

Я про той кущ не згадував, може, цілих 50 років, а от не так давно побачив і здивувався — наскільки він не змінився за ці півстоліття. Колись ми називали його Їхній Штаб. Просто їхній — щоб не називати імен, оскільки йшлося про хлопців, старших за нас, і якщо називати імена, вони могли б розсердитися, бо їм уже не личила гульня у війну. А ми припускали, що вони ще цим займалися — тільки так, щоб ніхто не бачив. І от хтось із нас сказав, що їхній штаб саме там. Кущ великий, густий і не проглядався наскрізь. Ми інколи пробиралися туди, це було страшнувато, так, наче залізти в чужу хату. Всередині куща було таке трохи прим'яте місце, але ні прихованої зброї, ні якихось інших слідів знайти не вдалося. Що тільки підтверджувало: це справді їхній штаб, бо то такі хитрі й розумні хлопці, що вміли не залишати ніяких слідів. На тому кладовищі вони інколи пострілювали в небо із самопалів — таких, що заряджалися картеччю, а не таких, якими користувалися ми, коли в заклепану мідну трубку натовчеш сірки з сірників і робиш холостий постріл. Він звучить, як справжній, і його дим гарно пахне.

Отже, я недавно бачив той кущ і дивився на нього так, як турист дивиться на Термопіли й прикидає, де тут могли бути 300 спартанців. Це одне з небагатьох на землі безумовних місць — коли нічого вже давно нема, але місце збереглося, і воно таке саме, яким було колись. Дехто з тих хлопців іще живий, а й досі незручно спитати, чи був у них там штаб. Ми й так знали, що був. Бо не були ж вони такі дурні, щоби просто, наприклад, водити дівчат у таку чудесну схованку.

×